Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту

«Який я дурень! — дорікав він сам собі, йдучи до своєї каюти. — Прокляте неуцтво! Прокляті коробочки з праплемінничком і всім його підступним «Братством»!.. Чому я взагалі поводжуся, як ідіот?.. Навіщо Олаф наказав мені кинути коробочки до реактора?.. Мабуть, їх треба просто знищити… Однак не для цього ж він брав їх сюди, на корабель?.. Ні, хай там що, але треба дізнатись, у чому суть справи!»

Розкрити коробочку було не так легко, як здавалось на перший погляд. Кришка прилягала так щільно, що під неї не можна було просунути вістря ножа, та й метал виявився значно твердішим, аніж гадав Северсон.

Чимало поморочившись і зламавши ніж, Северсон з досадою шпурнув коробочку додолу. Чи то сприяла цьому пружна обшивка каюти, чи то удар припав на потрібне місце, але коробочка враз розкрилась, а з неї випливли смужки шовковистого паперу та кілька скляних ампулок, в яких звичайно тримають ліки для ін’єкцій. Він схопив одну і глянув проти світла. Рідина в ампулі була абсолютно прозора.

А коробочка тим часом продовжувала свою подорож по каюті, розсипаючи ампулки. Пружні стіни відбивали летючі предмети в найрізноманітніших напрямках. За кілька секунд каюта стала схожою на вулик, де снує рій.

Коробочку та кілька ампулок Северсон спіймав досить швидко, а потім справа ускладнилась. Вимахуючи шкіряним шоломом, він літав по каюті, нагадуючи самому собі дивакуватого професора-ентомолога, який із сачком у руці бігає луками за рідкісним метеликом. Минуло не менш як двадцять хвилин, поки Северсон скінчив своє полювання. Аж тоді він заходився детально оглядати ампули.

Після марних зусиль розібрати напівстерті написи на склі Северсон поклав ампулки назад до коробки, а одну старанно загорнув у папір і запхнув до кишені, - на всякий випадок, як речовий доказ.

Коробочку він сховав у шухляді, серед білизни.

Реактори двигунів знову замовкли. Життя екіпажу ввійшло в нормальну колію.

На пропозицію Молодінової, розпорядок дня трохи змінили: після шестигодинного чергування кожному вченому приділялось ще дві години для наукової праці. Для систематичності спостережень розподілили також і області досліджень: Чан-су з Цагеном мали досліджувати радіозірки, Навратіл — центр Галактики, Ватсон — її околиці, Шайнер вивчатиме «нові» зірки. Фратєв перевірятиме паралакси світил. Словом, роботи вистачало всім. Ніхто не скаржився, що час тягнеться повільно.

Вільні хвилини, які траплялись у Северсона, він присвячував «розвідувальній роботі», однак Алена до цього вже втрачала інтерес.

— Ми стежимо за Ватсоном багато днів, спостерігаємо його під час роботи, підслухуємо під дверима каюти, а що виявили? — запитувала вона. — Нічого! Правда, в нього в каюті є приймач і блокнот із таємничими зазначками. Але що в цьому злочинного?

Северсон не заперечував дівчині, однак продовжував свою справу потай. Він цікавився не тільки Ватсоном, а й Дітріхсоном та взаєминами між ними.

Олаф нарешті одужав. Коли Северсон дізнався про це, він одразу ж сів до відеофону і набрав номер запасного апарата Ватсона.

Його припущення підтвердились: Олаф справді відвідав Ватсона раніше за інших.

З величезним напруженням Северсон стежив за тим, що відбувається в каюті Ватсона. Господар і гість розмовляли, як давні друзі.

Як себе почуваєте, болящий? Дуже радий, що бачу вас знову живим і здоровим! — привітав Олафа Ватсон.

Живий — то правда, але хвороба таки далася мені взнаки… Я вам дуже вдячний, друже.

За що? — здивувався Ватсон.

За співчуття й підтримку, за часті відвідини в лікарні… Хіба це мало?.. Ну, а як просувається ота справа?

Ватсон схопив його за руку і притулив палець до уст:

Тс! Тихіше, друже!.. Поки що все гаразд. Ото буде сюрприз, коли… — і він почав говорити так тихо, що не можна було розібрати жодного слова.

Гарний з тебе детектив, Лайфе! — почувся раптом за спиною Северсона голос Алени. — Не лякайся, це я. Але міг би бути і хто- небудь інший. Обережним тебе назвати ніяк не можна, мій Шерлоку Холмсе!

Ти стоїш тут давно? — запитав він збентежено.

Ні, щойно зайшла. Що у Ватсона нового?.. О, та в нього гість!.. Про що ж вони розмовляють?

Северсон зблід і нахилився до відеофону, щоб Алена не бачила його обличчя:

Погано чути, а посилити не можна. Але ти нічого не втратила, Аленко. Розповідали анекдоти, до того ж трошки пікантні, тому продовжують пошепки…

Олаф справді засміявся, і Ватсон також.

Коли дізнаєтесь про щось нове — покличте мене, — сказав Дітріхсон, прощаючись. — Я піду. Треба ще представитись Молодіновій та Навратілу.