Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту

Ідіть до нас! — покликав сміючись Шайнер.

Не чіпайте їх, — хитро посміхнувся Навратіл. — Безперечно, вони хочуть сказати одне одному дещо важливіше, аніж моє базікання. І більшість історій вони вже знають, це мої старі співробітники, я їх завжди пригощаю чимось схожим.

Алена спалахнула.

Ходімте до них! — прошепотіла вона.

За хвилину! — попросив Северсон. — Тільки домовимось, як бути далі.

Слід було б розповісти Навратілу.

Зарано. Можливо, натрапимо на більш важливі речі. Мені спало на думку, як простежити за Ватсоном під час роботи.

Як?

З допомогою службового відеофону. Не знаю, як це влаштувати, але, можливо, вдасться.

Гаразд, гаразд, а тепер — тихше, на нас дивляться.

Ідея Северсона з відеофоном була ще авантюрнішою, ніж огляд каюти, проте Алена вже не опиралась. Результати обшуку справді давали право на більш активне втручання.

Здійснення плану забрало багато часу, бо в центральній станції необхідно було зробити такі зміни, щоб можна було коли завгодно вимкнути сигнальну лампу в апараті, яким Ватсон користувався найменше.

Проникнути до центральної станції непоміченим — важкувато: вона була розташована поблизу атомної електростанції, де ні Северсон, ні Алена не чергували. Нагода випала лише через кілька днів, та й то цілком несподівано. Северсон знову був диктором передачі для Землі. Алена була саме вільна, тому прийшла до студії, щоб допомогти приятелеві.

В репортажі, як звичайно, були кадри з окремих робочих місць. Перед початком передачі Северсон відеофоном попросив усіх членів екіпажу приготуватись. Однак службовий апарат Ватсона не працював.

Викликайте поки що інших, а я навідаюсь до центральної станції, чи нема там якого пошкодження… — Алена багатозначно підморгнула Северсонові й побігла.

Все гаразд! — посміхнулась вона, повернувшись за хвилину. — Можемо починати передачу… і приймання! — додала вона пошепки.

Обоє ледве дочекались моменту, коли можна було почати експеримент.

Алена прикрила «око» іконоскопа цупким папером і набрала номер кабінету Ватсона.

Затамувавши подих, стежили вони за екраном. На ньому з’явився кадр з обсерваторії. Ватсон сидів спиною до апарата, з якого за ним стежили.

Вдалось! — прошепотіла Алена. — Сигнальний вогник не світиться.

Раптом Ватсон обернувся. Обвів поглядом обсерваторію і знову поринув у роботу.

От я перелякався! — з полегкістю сказав Северсон.

Не бійтесь, усе гаразд. Як я помітила, цим апаратом Ватсон майже ніколи не говорить. Головним чином користується тим, що на столі.

Картина на екрані не змінювалась.

Сьогодні, мабуть, не побачимо нічого особливого, краще вимкнемо… — запропонувала Алена за десять хвилин. — Ватсон надто сумлінний працівник, щоб нехтувати чергуванням біля дослідницького астрорадіолокатора та астрогравіметра.

Северсон уже торкнувся важелька, коли це Ватсон раптом схопився і одчайдушно замахав руками. Швидко крутнув червоний вимикач, яким можна було ввімкнути апарати в усіх каютах одночасно:

Увага, увага, небезпека!.. Увага, увага, небезпека за двадцять п’ять хвилин перед нами!.. Мчимо до великої туманності. Негайно маневруйте праворуч, у напрямку сузір’я Діви!

Алена страшенно зблідла:

Тримайтесь!

Тільки-но вона це вигукнула, як уже задвигтіла підлога у них під ногами. Обоє сильно вдарились об стіну, і їхні тіла занурились у захисні подушки.

За кілька хвилин реактори двигунів загуділи на повну силу.

З вами нічого не трапилось? — через силу запитала Алена.

Ні. Що сталося? Чому нас не попередили заздалегідь?

Адже ви чули Ватсона? Це було найсерйозніше застереження, яке я будь-коли чула. Вирішується питання життя чи смерті, зрозумійте це. Для нас усіх. Ми повинні ухилитись від туманності за яку завгодно ціну, навіть коли б хтось із нас під час маневрування позбувся життя. У нас лишається дуже мало часу. Якщо ми залетимо до туманності, то живцем згоримо разом із «Променем».

Чому ж Ватсон помітив її так пізно?

Звідки я можу знати? Я сама з цього дивуюсь.

Алена глянула на годинник:

Отже, все вирішиться за двадцять чотири хвилини… — сказала вона повільно.

Северсон хотів узяти її за плечі, але відцентрова сила надто міцно тримала його на тому ж місці, куди його було кинуто.

Хай це закінчиться як завгодно, але жити було варто. Люблю тебе, Аленко! — прошепотів Северсон ледве чутно.