Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

В долині почувся голосний гуркіт. Він посилювався й невдовзі став оглушливим. Ящір піді мною напружив усі м’ язи, щоби подолати декілька метрів, що залишилися до берега.

В закруті долини з’ явився могутній водяний вал, що, мов водоспад, ринув просто на нас.

Я зіскочив зі свого рятівника й кількома стрибками дістався берега, наміряючись тікати горі схилом. Досі дивуюся, звідки в мене ще взялося стільки енергії. Однак, тільки-но встиг схопитися за скелю, як мене затопила злива пінявої води.

Я заплющив очі й безпомічно очікував найгіршого.

Потік води, однак, прокотився - й я залишився висіти над ним на скелі. Бідний ящір - мій рятівник - зник в оскаженілій стихії...

На схилі мене підстерігала нова небезпека. Тут відпочивало декілька ящерів, котрі не мали сил, щоби піднятися вище.

Вода все прибувала - досягала мені вже до стіп. Нічого не вдієш, довелося продовжувати шлях.

Схилившись над водяною гладінню, я досхочу напився. Вода була солонувата, але нестерпну спрагу втамувала. Навіть здалося, що вона повернула трохи снаги в руки й ноги.

«Скористаюся зі слабкості тварин і піднімуся вище в гори», - вирішив я.

Із зусиллям видряпавшись на невелике плато, я заповз у пишні зелені кущі. Щастя знову на хвилю повернулося до мене. Просто на відстані витягнутої руки погойдувалися на гілках фіолетові овальні плоди, які я знав і не раз їв.

Вітер завивав, і часом над кущами з’являлася голова котрогось із ящерів. Я, однак, на це не зважав, жадібно ковтаючи соковиту солодку м’ якоть.

Незабаром мої важкі повіки склепила втома. Коли прокинувся - сягнув за плодами, наївся й знову заснув. Так у заростях я провів декілька днів. А були то довгі дні, повір мені. На небі чергувалися два сонця. Коли одне заходило, друге досягало зеніту.

Рухи гірських масивів припинилися, вулкани згасли. Надра планети відбушували й тепер відпочивали. Як надовго, я, звісно, й гадки не мав.

Крім того, погода покращала. Темний дим розвіявся, повітря очистилося від попелу.

Моє приємне життя порушував лише ящір, котрому припало до смаку листя кущів, що під ним я відпочивав. Він нагнав на мене трохи страху, однак нічого лихого не сталося.

Рани на тілі навдивовижу швидко гоїлися й засихали. Як ви, люди, кажете, незабаром найгірше лишилося позаду.

Нарешті я покинув свій сховок і помалу подався в гори, до ущелини, де в паніці й розпачі покинув своє єдине майно - передавач, який до всього не працював, приймач, ящик із консервами, декілька книг і, головне, - гумовий човен та скафандр. Серце стискалося від тривоги, в якому стані знайду - і чи знайду взагалі - покинуті речі. Без них шанси на порятунок зменшилися б до мінімуму.

Що вище я підіймався, то ширше розлягався навколо краєвид. Це здається очевидним, але мене дивувало. Цікавило, куди поділися гори, що виросли, коли я лежав без свідомості. Здавалося, вони знову вирівнялися, перетворилися на рівнину, мовби їх вивальцював гігантський валець. Молочний туман, що стелився внизу, не дозволяв роздивитися рівнину як слід. Лише коли сяйво двох сонць розігнало імлу, я дізнався жорстоку правду - навкруги простягалося море, всіяне безліччю дрібних острівців. Горби, які на короткий час здійнялися до неба, опустилися назад і витворили стійке дно нового моря.

Цікаво, гори в якімсь місці сполучалися з материком чи стали пустельним островом? На це питання наразі відповісти було неможливо. Якщо я справді на острові, то без човна звідси ніколи не виберуся. Дерево на Гаммі важче від води, тому про спорудження човна годі й думати. І без консервів тут загину так само...

Тривога про речі, сховані в розколині, продовжувала гнати мене нагору.

Через декілька годин я наштовхнувся на серйозну перешкоду - застиглий лавовий потік. Довелося його обходити, що ще продовжило мій шлях.

У деяких місцях лавові виходи були настільки потужними, що повністю змінили ландшафт, і я незабаром утратив орієнтацію. Тому змушений був через добрячий шмат дороги повернутися до заростів і запастися солодкими плодами, котрі заміняли мені не лише їжу, але й воду, якої в горах бракувало.

Принаймні десять днів тривали блукання ущелинами та ярами, схилами й плато. Про гірські сходження я тепер не можу навіть слухати, повір мені, хлопче.

Нарешті вдалося дістатися так довго шуканої ущелини. Обидва сонця були вже за обрієм. Над головою блискотіли зірки.