Річард Метісон - Я — легенда

«Дозвольте висловити думку», — він підняв до обличчя вказівний палець, помахуючи ним.

«Друзі, сьогодні я виступаю перед вами з наміром говорити про занехаяну меншину, залишену без уваги, — вампірів. Якщо вони, звісно, існують, а вони, будьте певні, існують.

До суті: окреслю базис моєї наукової тези, а вона така — вампіри є жертвами упереджень.

Принципова ознака упереджень щодо меншин — страх перед невідомим, що породжує відразу. А отже…»

Він зробив собі ще один коктейль. Цього разу у вищу склянку.

«Свого часу — у темне Середньовіччя, якщо бути точним, — могутність вампірів була величною, а страх перед ними — всеосяжним. На їхнє існування було накладене табу, яке встояло й дотепер. Суспільство палає до них лютою ненавистю.

Але хіба їхні потреби разюче відрізняються від потреб решти тварин та людей? Хіба їхні вчинки більш несамовиті за вчинок батька, що позбавляє своє чадо життя? Одначе від самої їхньої подоби наші серця шалено калатають, а волосся стає дибки. Та чи ж вони страшніші, ніж сім’я, яка породжує політика-невротика? Чи страшніші за виробника рушниць і бомб, що спізніло спокутує провину благочинством, по лікті будучи в крові? Чи, може, вони страхітливіші од виробника алкоголю, який сивухою труїть мізки бевзям, що й тверезими не дуже кмітливі? (За цю грубість перепрошую, бо ж сам не без гріха.) Чи гірші вони за видавців, які процвітають, годуючи нас оповідками про смерть і блуд? Будьмо чесні, друже, — хіба ж вони страшні?

Лиш те й знають, що цмулять собі кров.

Чому ж тоді вони страждають від жорстокого упередження, закуті в ґрати безглуздих забобонів? Чому вони не можуть жити там, де їм заманеться? Чим завинили вони, що мусять вишукувати закутки, щоб сховатися від світу? Чому вам заманулося винищити їх ущент? От бачите, ви перетворили простодушних бідолах на гнану звіроту. Їхнє буття позбавлене будь-яких засобів до існування, у них забрано освіту й право голосу. Воно й не дивно, що така скрута пробудила в них хижацьке єство, яке причаїлося в нічній пітьмі».

Роберт Невілл із відразою пхикнув. Воно все так, але чи ж пустив би ти сестру в шлюб із котримсь із них?

Він здригнувся. «Тут ти мені втер носа, друзяко, не заперечиш».

Музика скінчилася. Голка програвача, шкрябаючи, рухалася взад-вперед темними канавками платівки. Він сидів, відчуваючи, як повільно дерев’яніють ноги. Вада частих пиятик: стаєш стійким до сп’яніння. Годі й шукати втіхи в алкоголі. Не встигнеш кайфонути, як вирубаєшся. Кімната почала повертатися до норми, а звуки знадвору знову стали допікати до самих печінок.

«Покажись, Невілле!»

Він глитнув, і з його рота виринув тремкий подих. Покажись. Надворі були жінки у відкритих сукнях, а може, навіть і оголені, прагнучи відчути його дотик на своїй плоті, шукаючи губами його…

Крові, моєї крові.

Не тямлячи себе, він повільно підняв зблідлу руку і, тремтячи, з силою вгатив нею по нозі. Від болю хапнув ротом ковток затхлого повітря. Часник. Усюди клятий запах часнику. Ним просякнув одяг, усі меблі, увесь його харч, навіть питво. «Мені, будь ласка, часнику з содовою», — силкувався він пожартувати подумки.

Хитаючись, він підвівся й затупцював кімнатою. «І що мені тепер робити? Чергова рутина? Не варто й завдавати собі клопоту». Читання-пиятика-звукоізоляція будинку… і ще жінки. Хтиві, кровожерливі, оголені жінки, що хизуються перед ним своїми гарячими тілами. Ні, не гарячими.

З його горлянки вирвалося збентежене виття. «Хай би їх грім побив, чого їм від мене треба? Чи вони думають, що я вийду й добровільно віддамся їм?»

«Може, й вийду, чом би й ні». Перебуваючи не при тямі, він почав шарпати клямку на дверях. Іду, дівчатка, вже біжу. Зволожуйте ваші губки.

Надворі, почувши, що зарухалася клямка від дверей, у мороці ночі заревів від нетерплячки натовп.

Наче вихор, він почав гатити кулаками об стіну, доки не збив їх у кров, розідравши штукатурку. Він стояв, здригаючись усім тілом, не в силі заспокоїтися, голосно скрегочучи зубами.

З часом опанував себе. Знову зачинив двері на засув і пішов до спальні. Завалившись у ліжко, він зі стогоном умостився на подушці. Лівою рукою стомлено гупнув об покривало.

«Доки це ще триватиме, Боже? — думав він. — Доки це ще триватиме?»

Будильник так і не озвався, бо він забув завести його. Він спав безпробудним сном, жодного разу не поворухнувшись. Коли він нарешті розплющив очі, була вже десята ранку.

Невдоволено бурмочучи, він із зусиллям піднявся, звісивши ноги з краю ліжка. У ту ж мить його голова вибухнула болем, що хвилями розходився в черепі. «Чудово, — подумав він, — похмілля. Цього мені лише й бракувало».