Річард Метісон - Я — легенда

Він завів авто й понісся вулицею, заїхавши до житлового району і зупинившись біля першого-ліпшого будинку.

Збіг доріжкою до вхідних дверей, але ті виявилися зачиненими, а відчинити їх силою йому не вдалося. Нетерпляче загарчавши, він побіг до сусіднього будинку. Двері були відчинені, і він забіг досередини, проминувши затемнену вітальню, та став підійматися застеленими килимом сходами, перестрибуючи декілька сходинок за раз.

У спальні він знайшов жінку. Без жодних вагань відкинув простирадла і вхопив її за зап’ястя. Ударившись об підлогу, жінка загарчала. Він чув, як із її горлянки долинали ледь розбірливі звуки, коли стягав її сходами до передпокою.

Коли він уже тяг її через вітальню, вона заворушилася.

Її руки зімкнулися на його зап’ястях, а тіло почало звиватися, стукаючись об килим. Очі в неї й досі були заплющені, але вона сопла ротом і щось бурмотіла собі під ніс, намагаючись вирватися з його чіпких рук. Її потемнілі нігті впилися в його плоть. Завивши, він видерся з її хватки й потяг її далі за волосся. Зазвичай у такі моменти, піддаючись сумнівам, яких і сам до кінця не розумів, він проймався жалем до цих істот, подібних до нього. Але цього разу дослідницький запал охопив його, тож він геть про це не думав.

Та все ж він здригнувся, почувши здушений звук жаху, який видала жінка, коли він виштовхав її надвір.

Вона лежала, звиваючись на доріжці перед будинком, стискаючи й розтискаючи долоні, розкривши поцятковані червоні вуста.

Роберт Невілл напружено дивився на неї.

Він відчув напад нудоти. Його не полишало відчуття бездушної жорстокості. Дивлячись на неї, він прикусив губи. «Що ж, вона страждає, — заговорив він до себе, — але вона одна з них і з радістю б мене вколошкала, якби їй випала змога. Візьми собі це до уваги, бо саме так воно і є». Зціпивши зуби, він стояв і дивився, як вона конає.

За кілька хвилин вона завмерла, припинивши белькотати, а її руки розпростерлися на цементі, розцвівши білим квітом. Роберт Невілл присів і відшукав її пульс. Немає. Її тіло помалу почало холонути.

Він підвівся з зимною усмішкою. Значить, це все ж таки правда. Потреби в кілках більше не було. Після всього цього часу він нарешті знайшов дієвіший метод.

Раптом йому перехопило подих. Але як він міг переконатися, що жінка мертва? Поки не сіло сонце?

Думка сповнила його люті та неспокою. Чому кожне питання породжує лише десяток нових?

Він думав про це, п’ючи з бляшанки томатний сік, що дістав у супермаркеті, позаду якого припаркував авто.

Як він міг переконатися? Залишитися з жінкою до заходу сонця тут він точно не міг.

«Відвези її з собою додому, йолопе».

Його очі вже вкотре заплющилися, він здригнувся від роздратування. Сьогодні він, безумовно, ловить ґав.

Тепер йому доведеться повторити пройдений шлях, а він навіть не міг достоту пригадати, де той будинок.

Він завів авто й виїхав з паркінгу, зиркнувши на годинник. Третя година. Часу ще вдосталь. Він піддав газу, рвонувши вперед.

Пошук будинку зайняв у нього з півгодини. Жінка й досі лежала на доріжці. Надягнувши рукавиці, Невілл відчинив багажник універсала й попрямував до тіла. Ідучи, він звернув увагу на фігуру жінки. «Заради Бога, давай не зараз».

Він дотяг небіжчицю до універсала й закинув її досередини. Потім зачинив дверцята і зняв рукавиці. Підняв руку і глянув на годинник. Третя година. Часу ще вдос…

Він струснув годинник і приклав його до вуха. Серце ладне було вистрибнути з грудей.

Годинник зупинився.

Тремкими руками він вставив ключ у замок запалювання. Міцно вхопившись за кермо, вивернув його, круто розвернувши авто в напрямку Ґардени.

Який же він дурень. Так, дорога до цвинтаря зайняла десь із годину. У склепі він пробув бозна-скільки часу. Потім була ота жінка. Заїхав до супермаркету, попив соку, повернувся до жінки.

Скільки ж на все пішло часу?

Телепень. Від самої думки, що вони чатують біля будинку, у нього в жилах похолола кров. Господи, а він же покинув гараж відімкненим! Запаси бензину, все устаткування — генератор!

З його горлянки вирвався стогін, коли він втиснув важіль газу в підлогу, рвонувши блискавкою вперед. Стрілка на спідометрі тріпотіла, неухильно минаючи позначки: шістдесят п’ять миль за годину, сімдесят, сімдесят п’ять. Що, коли вони вже чекають на нього? Як він тоді взагалі потрапить усередину?

Вольовим зусиллям він змусив себе вгамуватися. Не час втрачати голову; треба зібратися докупи. Він потрапить до будинку. «Не хвилюйся, ти впораєшся», — казав він собі. Хоч і гадки не мав як.