Річард Метісон - Я — легенда

Його думки не полишали тих одинадцятьох — ні, дванадцятьох — дітей, на яких він натрапив удень. Двома рвучкими ковтками він осушив склянку.

Він кліпнув очима, і кімната перед ним захиталася. «Та ви, батечку, налигалися», — подумки мовив він до себе. «То й що? — відказав він собі. — Кому вже можна, як не мені?»

Він із силою пожбурив книжку крізь кімнату. «Забирайся, Ван Хельсінгу. І Міно, і Джонатане, і кровоокий графе. Ідіть усі геть! Нікчемні вигадки, безглузді відображення гнітючого мотиву».

З його горлянки залунав сміх, що захлинувся кашлем. Знадвору вкотре кликав Бен Кортман. «Уже біжу, Бенні, — подумав він, — ось тільки смокінг напну».

Він затремтів, міцно стискаючи зуби. «Уже біжу. Чорт, а чом би й ні? Чому б і не піти до них? Це був би певний шлях спекатися їх».

Стати одним із них.

Від такої невигадливої ідеї він вишкірився, підвівся і непевною ходою дійшов до бару. «Чому б і ні? — далі пульсувало в його мозку. — Навіщо зносити це все, якщо розчахнуті двері і декілька кроків покладуть край стражданням?»

Хай би його грім побив, відповіді він не знав. Існує, звісно, непевна вірогідність, що десь іще є такі, як він, уцілілі, котрі продовжують боротьбу, сподіваючись одного дня опинитися серед подібних до себе. Але як він міг сподіватися розшукати їх, коли сам не міг рушити далі, аніж на день їзди від домівки?

Тремтячи, він долив собі віскі; мірною склянкою він покинув користуватися ще кілька місяців назад. Часник на віконницях, сітка понад теплицею, вивезення тіл та збування каменюччя. Дюйм за дюймом він укоротить це нечестиве юрмище. Нащо себе обманювати? Він ніколи не знайде нікого інакшого.

Він тяжко завалився в крісло. «Отутечки я, дітки, сиджу в затишку, мов той підкилимовий клоп, оточений батальйоном кровопивць, котрим тільки й кортить скуштувати ковточок мого доброго, відмінного гемоглобіну. Випий, друзяко, цей келих за мій рахунок».

Його обличчя скривилось у гримасі чистого, невимовного гніву. «Наволоч! Я не здамся, доки не вб’ю кожного з вас, паскуди». Його права рука стислася, мов лещата, вщент розтрощивши склянку.

Він втупив погляд донизу, на розкидані підлогою рештки, на зазублені скалки, що застрягли в його долоні, з якої скрапувала розбавлена з віскі кров.

«Вони б не погребували спробувати її, хіба ні?» — подумав він. Підвівшись і несамовито хитаючись, він мало не відчинив двері, щоб помахати долонею перед їхніми пиками і почути, як вони загарчать.

Але коли він заплющив очі, його тілом пройшлися дрижаки. «Отямся, друзяко, — подумав він, — іди перев’яжи свою бісову руку».

Спотикаючись, він зайшов у ванну та обережно промив руку, після чого, пхекаючи від болю, почав вмазувати йод у рану. Незграбно перев’язуючи рану, він уривчасто ковтав повітря, весь стікаючи потом. «Ой як хочеться цигарку», — подумав він.

Знову зайшовши до вітальні, він поставив платівку Бернстайна [16] Леонард Бернстайн — американський композитор, виконавець і диригент. Передусім відомий як автор музики до кінострічок «Пітер Пен» (1950) та «Вестсайдська історія» (1957). й запалив цигарку. «Що ж я буду робити, коли зостанусь зовсім без цигарок?» — питав він себе, роздивляючись блакитну цівку диму, що тяглася від цигарки. Утім, це навряд чи станеться. Він мав у запасі близько тисячі блоків цигарок, запасених у шафі Кеті…

Він зі злістю стиснув щелепи. «У шафі в коморі, коморі, коморі».

Кімната Кеті.

Він відсутнім поглядом утупився у фотошпалери, коли у вухах забринів мотив «Століття тривог» [17] Симфонія № 2, або «Століття тривог» — композиція Леонарда Бернстайна. . «Століття тривог, — замріяно подумав він. — Думав, що знаєш, що воно таке, ті тривоги, Ленні-бой? Ленні й Бенні; вам обом треба зустрітися. Композиторе, знайомся — труп. Мамцю, як виросту — хочу стати вампіром, як татко. Божечки, дурненький, ну звісно ж, станеш».

Віскі з дзюркотом полилося у склянку. Трохи покривившись від болю в правиці, він переклав пляшку у ліву руку.

Він сидів і попивав віскі. «Хай уже та нудна тверезість зблякне, — думав він. — Нумо, хутчій закреслимо піддатливу ясність розуму. Ненавиджу їх».

Поступово кімната почала обертатися, хвилясто гойдаючись навколо його крісла. Приємна, розпливчаста імла застелила його зір. Він глянув на склянку, потім на програвач, поводячи головою з боку в бік. Натовп надворі продовжував сновигати, бурмочучи та вичікуючи.

«Бідолашні вампіри, — подумав він, — нещасні малі паразити, чигають навколо мого будинку, спраглі й такі жалюгідні».