Річард Метісон - Я — легенда

А по тому, думав Роберт Невілл, усі ці бридкі страхи підтвердилися. Повернутися до тями під паркою, тяжкою землею, усвідомивши, що смерть не принесла спочинку. Дертися крізь ґрунт гнаним чужинною, огидною спрагою.

Такі травматичні потрясіння здатні остаточно розвіяти вцілілі рештки розуму. А ще такі потрясіння багато що пояснювали.

Розп’яття, перш за все.

Вимушені змиритися з реальністю власних страхів та відреченням від них сутності, що була осердям їхнього поклоніння, вони запросто могли втратити глузд. Поставав страх перед розп’яттям. І, животіючи всупереч уже створеним страхам, вампіри, ймовірно, набули потужної психологічної відрази, таке самобичування могло виставити перепону в їхніх ослаблених розумах, затьмарюючи їхні власні відразливі подоби. Це б зробило їх відлюдними, позбавленими душі невільниками ночі, які бояться наближатися до когось, приречені на самотнє існування, часто шукають утіхи в ґрунті рідної землі, відчайдушно прагнуть відчути єдність із чимось, із будь-чим.

Вода? Це він і далі сприймав як забобон, відлуння традиційних оповідок, де відьми не здатні перейти проточну воду, як історію про Тема О’Шентера [44] «Тем О’Шентер» — готична поема шотландського поета Роберта Бернса, де, зокрема, фігурує повір’я про те, що відьми та чаклуни не в змозі перетнути проточну воду. . Відьми, вампіри — усі ці страхітливі істоти мали між собою якусь спорідненість. Перекази та забобони часто перегукувалися.

А живі вампіри? Тепер із цим усе було просто.

У житті бували ненормальні й божевільні. Чи могло для них бути щось краще за вампіризм? Він був переконаний, що всі живі, які приходять до його будинку вночі, божевільні: вони вважають себе справжніми вампірами, хоча є насправді лише нестямними страдниками. Це пояснювало, чому вони досі не спробували очевидного — підпалити дім. Вони просто були не в змозі думати логічно.

Він пригадував, як однієї ночі чоловік видерся на ліхтарний стовп перед його будинком — Невілл спостерігав за ним крізь вічко, — а потім зістрибнув у повітря, безтямно вимахуючи руками. Свого часу Роберт не міг цього пояснити, але тепер відповідь здавалась очевидною. Чоловік думав, що він кажан.

Невілл сидів і розглядав напівдопитий коктейль, на його вустах завмерла тонка посмішка.

«Отже, — думав він, — повільно, впевнено ми дізналися про них. Дізналися, що вони ніяка не раса непоборних істот. Понад те, вони раса високої смертності, залежна від суворого дотримання фізичних умов задля продовження свого забутого Богом існування».

Він відставив склянку на стіл.

«Мені це не потрібне, — подумав він. — Моїм емоціям більше не треба підживлюватися. Не треба випивки для забуття чи втечі. Мені немає від чого тікати. Не тепер».

Уперше відтоді, як помер пес, він усміхнувся й відчув десь усередині скромне задоволення. Ще багато що треба було вивчити, але найтяжче позаду. Дивовижно, життя ставало майже стерпним. «Я вдягаюся в одіж відлюдника без плачу», — подумав він.

Від фонографа тихо й неквапливо лунала музика.

А надворі чекали вампіри.

Він полював на Кортмана. Це стало свого роду заспокійливим хобі, однією з небагатьох можливих для нього розваг. У ті дні, коли він не мав нагальної роботи в будинку чи настрою залишати околиці, він радо рушав на пошуки. Обшукував усі мислимі місця, де міг сховатися дорослий огрядний чоловік, — попід автівками, за чагарниками, під будинками, у димарях, шафах, під ліжками, у холодильниках.

У той чи інший момент Бен Кортман міг ховатися в будь-якому з цих місць. Він щоразу змінював своє укриття. Невілл був певен: Кортман добре розуміє, що на нього влаштовано лови. Понад те, Невілл підозрював, що той смакує небезпеку. Якби не очевидна анахронічність цих слів, то Невілл навіть сказав би, що Бен Кортман отримує насолоду від життя. Інколи йому здавалося, що нині Кортман щасливіший, ніж будь-коли.

Невілл поволі брів бульваром Комптон до наступного будинку, який збирався обнишпорити. Ранок видався пересічним. Кортмана він так і не знайшов, хоч і відчував, що той ховається десь поблизу. Інакше не може бути — уночі він завжди виринає перед будинком першим. Решта майже завжди були чужинцями. Скороминущість натовпу грала йому на руку, бо вони неминуче залишалися неподалік, тож Невілл знаходив і нищив їх. Але не Кортмана.

Походжаючи, Невілл укотре міркував, як би він чинив, якби все ж таки знайшов Кортмана. Звісно, план його завжди був незмінним: негайне знешкодження. Але то він собі лише надумав. Він знав, що так просто все не вийде. Звісно ж, він не мав почуттів до Кортмана, нічого такого. І мова навіть не про те, що Кортман уособлював частину минулого. Бо ж минуле мертве, він це знав і з цим змирився.