Річард Метісон - Я — легенда

«Чого ти боїшся?» — запитав він.

Він не усвідомлював, що його голос позбавлений будь-якої ніжності, це був лише суворий, сухий голос людини, що втратила всякий зв’язок із людяністю.

Він зробив крок уперед, вона знову сахнулася, перелякано схлипнувши. Він простяг руку.

«Ось, — сказав він. — Уставай».

Вона повільно піднялася, проігнорувавши його допомогу. Помітивши раптом свої оголені груди, вона нахилилась і підняла подерту тканину сукні.

Так вони й стояли, важко дихаючи та вдивляючись одне в одного. І тепер, коли розвіявся початковий шок, Невілл не знав, що й сказати. Він роками мріяв про цю мить. Та в його мріях усе відбувалося зовсім не так.

«Як… як тебе звати?» — запитав він.

Вона промовчала. Її очі були прикуті до його обличчя, губи тремтіли.

«Ну?» — спитав він голосніше, від чого вона здригнулася.

«Р-Рут», — затремтів її голос.

Тілом Роберта Невілла пробігли дрижаки. Звук її голосу, здавалося, збурив щось у ньому. Питання щезли. Він відчував, як тяжко б’ється серце. Мало не плакав.

Його рука ворухнулася вперед, майже несвідомо. Її плече тремтіло під дотиком його долоні.

«Рут», — промовив він сухим, неживим голосом.

Він глитнув, поглянувши на неї.

«Рут», — повторив він.

Так вони й стояли вдвох, чоловік і жінка, обличчям до обличчя, у широкому спекотному полі.

Жінка нерухомо лежала на його ліжку та спала. Минула четверта дня. Разів двадцять щонайменше Невілл прокрадався в спальню, щоб подивитися на неї й переконатися, чи вона спить. Тепер він сидів у кухні і знервовано пив каву.

«А що, як вона заражена?» — подумки накручував він себе. Сумніви закрались у його душу кілька годин тому, поки Рут спала. Тепер же він ніяк не міг позбутися страху. Жодні вмовляння не допомагали. Гаразд, вона, звісно, засмагла від сонця, а отже, ходила в денному світлі. Та пес теж ходив удень.

Пальці Невілла метушливо тарабанили по столу.

Простота розвіялася, сновиддя розтало, поступаючись місцем тривожній заплутаності. Жодних чуттєвих обіймів, непромовленими зосталися чарівні слова.

Окрім імені, він нічого від неї не домігся. Допровадити до будинку її вдалося лише з боєм. Спонукати зайти всередину і то важче. Вона плакала і благала не вбивати її. Що б він їй не казав, спинити потоки сліз та благань не вдавалося. У його уяві все виглядало як голлівудська кінострічка; в очах сяють зірочки, вони заходять до будинку, сплітаються в обіймах, гасне екран. Натомість він мусив волочити й умовляти, сперечатися та лаятися з нею, а вона знай опиралася. Прибуття було аж ніяк не романтичним. Йому довелося затягати її силоміць.

Опинившись у будинку, заспокоюватися вона не квапилась. Він намагався якось її втішити, та вона лише зіщулилась у кутку, як свого часу пес. Нічого з запропонованої їжі чи напоїв не торкнулася. Зрештою йому довелося відвести її до спальні та замкнути. Тепер вона спала.

Він утомлено зітхнув, торкнувшись пальцями кухля.

«Усі ці роки, — думав він, — я був повний мрій зустріти когось собі до товариства. Тепер же, коли вони справдилися, найперше я викликав у ній недовіру, повівшись нетерпляче та жорстоко».

І все ж за умов, що склалися, він нічим не міг зарадити. Надто вже довго припускав, що лишився єдиною вцілілою людиною. І не важливо, що вона мала цілком нормальний вигляд. Він надивився на багатьох із них, що лежали в комі, такі ж здорові на позір. Та він знав, що вигляд може бути оманливим. Того факту, що вона походжала під сонцем, було недостатньо, аби переважити шальки терезів у бік довірливої прихильності. Він надто довго жив у сумнівах. Його уявлення про товариство стали непохитними. Для нього видавалося неможливим повірити, що були й інші такі, як він. По тому як розвіявся початковий шок, набуті роками догмати врешті далися взнаки.

Важко зітхнувши, він підвівся й попрямував до спальні. Вона досі лежала в тій самій позі. «Може, — подумав він, — вона знову впала в кому». Він стояв над ліжком, розглядаючи її. Рут. Він стільки всього хотів про неї дізнатися. Та все ж він мало не лякався того, про що може дізнатись. Якщо вона все ж виявиться подібною до решти, то вихід був лише один. А краще нічого не знати про людей, яких доводиться вбивати.

Він нервово перебирав руками, не відриваючи своїх блакитних очей від неї. Що, як це якась химерна дивина? Що, як вона ненадовго вийшла з коми й пустилася блукати? Це здавалося можливим. Та все-таки, наскільки йому було відомо, денне світло було єдиною нездоланною перепоною для мікроба. Чому ж тоді цього замало, щоб переконати його в її нормальності?