Річард Метісон - Я — легенда

«Ні, — промовив Невілл, його голос зривався. — О ні».

Пес і далі задкував газоном, ступаючи тремкими ногами. Невілл рвучко всівся на ґанкові сходи і весь тремтів. «О ні, — ринули сповнені туги думки. — О Боже, ні».

Він сидів і дивився, як, судомно здригаючись, пес глитає воду. Ні. Ні. Неправда.

«Неправда», — не усвідомлюючи, пробурмотів він.

Тоді інстинктивно простяг руку. Пес трохи відступив, вишкіривши зуби та хрипко загарчавши.

«Усе гаразд, малий, — стиха промовив Невілл. — Я тебе не скривджу». Він не тямив навіть, що говорить.

Пса він зупинити не міг. Він спробував іти слідом, але втратив його з поля зору до того, як побачив, де він щез. Він вирішив, що пес, певно, десь під будинком, але ради з того було мало.

Тієї ночі він не міг спати. Метушливо крокував кімнатою, п’ючи чашками каву та клянучи марудність часу. Він мусив дістатися до пса, він мусив. І скоро. Він мав його вилікувати.

«Але як?» Він глитнув. Мав бути вихід. Навіть за умови, що він знав лише якісь дрібниці, мав бути якийсь вихід.

Наступного ранку він напружено сидів біля миски, відчувши, як затремтіли його губи, коли вулицею зашкутильгав пес. Той нічого не з’їв. Його очі потьмяніли й були ще похмурішими, ніж напередодні. Невілл хотів наскочити на нього, спробувати схопити, затягти його в будинок і доглядати.

Але він знав: якщо стрибне і промахнеться, то зіпсує все. Пес може й не повернутися.

Його рукам так і свербіло погладити пса, поки той їв. Але щоразу, як він намагався це зробити, той щулився і гарчав. Невілл намагався опанувати себе. «Припини!» — промовив він рішучим, гнівним тоном, але це лише більше налякало пса, і той відсунувся ще далі. Невіллу довелося говорити до нього п’ятнадцять хвилин вкрадливим, тремтливим голосом, доки пес повернувся до води.

Цього разу він спромігся прослідкувати за повільним псом і побачити, під яким будинком той ховається. Він міг би прикласти невелику металеву пластину до вхідного отвору, але не став. Не хотів лякати пса. До того ж тоді він дістанеться до нього лише через підлогу, а це займе силу часу. Йому треба було спіймати пса швидше.

Коли того ж дня пес не повернувся, він узяв блюдце з молоком і поставив під будинком, де той ховався. Наступного ранку миска була порожньою. Він саме збирався долити туди ще молока, коли зрозумів, що тоді пес може вже й не покинути свого лігва. Він знову виставив миску перед власним будинком, сподіваючись, що пес достатньо дужий, аби до неї прийти. Надміру схвильований, він навіть не докоряв собі за незграбну молитву.

Коли пес не з’явився, Невілл пішов глянути, що з ним. Тупцював сюди-туди перед вхідним отвором, готовий уже залишити молоко там. Ні, тоді пес ніколи не виткне носа.

Він повернувся додому і провів безсонну ніч. Зранку пес не з’явився. Невілл знову пішов до будинку. Він дослухався біля отвору, але не міг розчути його дихання. Або він стояв задалеко, або…

Він повернувся додому і сів на ґанку. Пропустив сніданок та ланч. Просто сидів.

Того дня, пізніше, пес, шкутильгаючи, показався здаля між будинками, чвалаючи на худорлявих ногах. Невілл примусив себе сидіти непорушно, доки пес не наблизився до їжі. По тому він прудко потягся і вхопив пса.

Відразу ж той спробував укусити, але Невілл обхопив його щелепи рукою й міцно затис. Кістляве, практично безшерсте тіло пса кволо вовтузилось у його хватці, а жалісне, перелякане скімлення виривалося з його пащі.

«Усе гаразд, — без упину говорив Невілл. — Усе гаразд, малий».

Він хутко відніс пса до своєї кімнати, поклавши на імпровізоване ліжко з ковдр, яке приготував. Відпустив щелепи пса і ледве встиг відсмикнути руку, коли той кинувся на нього. Пес шугнув лінолеумом, несамовито шкребучи лапами, в напрямку дверей. Невілл підскочив і загородив йому шлях. Лапи пса ковзали гладенькою поверхнею, але він утримав рівновагу і щез під ліжком.

Невілл присів на коліна та глянув під ліжко. У темряві побачив жевріння двох вуглинок-очей і почув уривчасте сопіння.

«Ну, малий, — сердечно благав він. — Я тебе не скривджу. Ти хворий. Тобі потрібна допомога».

Пес не ворухнувся. Невілл зрештою розчаровано підвівся й вийшов, зачинивши за собою двері. Узяв миски, наповнив їх молоком та водою і виставив у спальні, біля собачого ложа.

Якусь мить він стояв поряд із власним ліжком, дослухаючись до сопіння пса, зі сповненим болю обличчям.

«Ох, — жалібно пробурмотів він, — ну чому ж ти мені не віриш?»

Він саме обідав, коли почув жахливе скавчання та скімлення.