Річард Метісон - Я — легенда

Він відвернувся од вічка і зробив собі легкий коктейль. Сидячи в кріслі та повільно сьорбаючи, міркував, де пес ховається вночі. Спочатку хвилювався, що той не лишиться з ним у будинку. Але потім усвідомив: пес, напевне, майстер хованок, якщо протримався так довго на самоті.

«Мабуть, — думав він, — це один із тих випадків, що не вкладаються ні в які закони вірогідності». Якось завдяки талану, випадку, можливо, завдяки дрібці вправності той пес пережив пошесть і породжених нею почвар.

Це наштовхнуло його на роздуми. Якщо пес із його обмеженим інтелектом спромігся протриматись увесь цей час, чи не мала б тямуща особа більше шансів на виживання?

Він змусив себе думати про щось інше. Глупством було плекати надію. Це була давно засвоєна ним істина.

Наступного ранку пес прийшов знову. Цього разу Роберт Невілл відчинив двері й вийшов до нього. Пес миттю покинув тарілку та миски, праве вухо відхилилося назад, і він чкурнув вулицею, гарячково перебираючи лапами.

Невілл смикнувся, стримавши бажання кинутися слідом за ним. Якомога більш невимушено він усівся на краю ґанку.

По той бік вулиці пес знову забіг поміж будинків і зник. П’ятнадцять хвилин посидівши, Невілл повернувся досередини.

Після невеликого сніданку він виставив іще їжі.

Пес повернувся о четвертій, і Невілл знову вийшов, цього разу переконавшись, що собака доїв.

Знову пес утік. Але цього разу, зрозумівши, що його не переслідують, зупинився посеред вулиці й озирнувся на мить.

«Усе гаразд, малий», — вигукнув Невілл, але, зачувши його голос, пес кинувся навтьоки.

Невілл незворушно сидів на ґанку і скрипів зубами від нетерплячки. «Чорт забирай, що на нього найшло? — думав він. — Клята псяра!»

Він змусив себе задуматися, що пес пережив. Нескінченні ночі повзання в темряві, переховування бозна-де, його стишене дихання та здригання, коли навколо вештаються вампіри. Пошуки їжі та води, боротьба за життя у світі без хазяїв — а цей собака ж звик завжди й у всьому на них покладатися.

«Бідолашко, — думав він, — я буду до тебе добрим, коли ти прийдеш жити зі мною».

«Може, — спало йому потім на думку, — пес краще пристосований до виживання, ніж людина. Собаки менші, вони можуть ховатись у місцях, де вампіри їх не дістануть. Вони, певно, відчували їхню чужорідність, либонь, нюхом чули».

Настрою йому це не додавало. Повсякчас, попри здоровий глузд, він чіплявся за надію, що одного дня знайде когось подібного до себе — чоловіка, жінку, дитину, не має значення. Секс швидко втрачав свою вагу без нескінченного підживлення бажань та масових навіювань. Самотнім він почувався й далі.

Інколи він потурав фантазіям, уявляючи, що знайшов когось. Утім, частіше він намагався призвичаїтися до того, що вважав неминучим, — думки, що насправді є останнім уцілілим у світі. Принаймні в тій його частині, якої міг дістатися.

Думаючи про це, він геть забув, що насувався присмерк.

Він підвів погляд і сполохався, побачивши, як Бен Кортман біжить до нього вулицею.

«Невілле!»

Він схопився з ґанку й забіг до будинку, зачинивши тремкими руками за собою двері на замок і засув.

Якийсь час він продовжував виходити на ґанок, коли пес закінчував їсти. Кожного разу, коли він виходив, пес тікав, але з плином часу робив це дедалі млявіше, а згодом узагалі почав зупинятися посеред вулиці, озираючись і гавкаючи на нього. Невілл ніколи не переслідував його, лише сідав на ґанку й дивився вслід. Це була їхня маленька гра.

Одного дня Невілл сів на ґанку до появи пса. І, коли той з’явився на вулиці, продовжував сидіти.

Хвилин п’ятнадцять пес насторожено швендяв біля узбіччя, не зважуючись наблизитися до їжі. Невілл посунувся від їжі якомога далі, щоб підбадьорити пса. Не подумавши, він закинув ногу на ногу — від різкого руху пес сахнувся й кинувся навтіч. Невілл принишк, а пес і далі метушився вулицею, щоразу переводячи погляд із Невілла на їжу й навпаки.

«Ну ж бо, малий, — проказав до нього Невілл. — Хороший песику, їжа для тебе».

Минуло ще десять хвилин. Пес був уже на газоні, рухаючись концентричними дугами, чимраз коротшими.

Пес зупинився. Потім поволі, дуже повільно, перебираючи лапами, почав рухатися до тарілки з мисками, ні на мить не відриваючи погляду від Невілла.

«Отак, малий», — тихо промовив Невілл.

Цього разу пес не відсахнувся й не став тікати, зачувши його голос. Однак Невілл і далі сидів непорушно, щоб жодним різким рухом не настрашити пса.