Артур Кларк: 3001: остання одіссея

– Саме це ми й зробимо. Але спершу вам треба отримати іденту. До того часу ви будете – як це називалося? – неособою. Буде неможливо кудись піти й щось зробити. Жоден зчитувач не визнає вашого існування.

– Я так і думав, – відповів Пул, іронічно посміхаючись. – У мій час уже йшло до цього – і багато кому така ідея була ненависна.

– Такі люди є й тепер. Вони вибираються й ідуть жити в дичавині – її на Землі набагато більше, ніж було у вашому сторіччі! Але вони завжди беруть із собою компаки, щоб мати змогу викликати допомогу, коли вскочать у халепу. Середній час до такого виклику становить п’ять днів.

– Шкода таке чути. Людська раса, вочевидь, зіпсувалася.

Він обережно випробовував її, намагаючись знайти межу її терплячості й накреслити ескіз особистості. Було очевидно, що їм доведеться проводити разом багато часу і що він муситиме залежати від неї сотнею різних способів. Але він досі не був певен, чи вона йому сподобається – можливо, вона бачила в ньому лише захопливий музейний експонат.

На чималий подив Пула, вона погодилася з критикою.

– Мабуть, це правда – в деяких аспектах. Певно, ми слабші фізично, але здоровіші й краще пристосовані за більшість людей, що коли-небудь жили на світі. Шляхетний дикун завжди був міфом.

Вона підійшла до маленької прямокутної пластини, встановленої у дверях на рівні очей. Пластина була завбільшки як незліченні журнали, що розплодилися в далеку епоху друку, і Пул помітив, що принаймні одна така була в кожній кімнаті. Зазвичай вони були порожні, але іноді на них з’являлися лінії повільно прокручуваного тексту, абсолютно позбавленого сенсу для Пула, хоч більшість слів і були знайомі. Одного разу пластинка в його номері почала видавати настирне пищання, яке він пропустив повз вуха, розсудивши, що хтось інший розбереться з цією проблемою, хоч би в чому вона полягала. На щастя, той шум припинився так само раптово, як і почався.

Доктор Воллес приклала долоню до пластинки, а за кілька секунд прибрала. Вона глянула на Пула, усміхнулася й сказала:

– Підійдіть-но й погляньте.

Напис, що зненацька з’явився, був доволі зрозумілий, коли він повільно прочитав його: ВОЛЛЕС, ІНДРА [Ж2970.03.11/31.885//ІСТ. ОКСФОРД].

– Гадаю, це значить «Жінка, дата народження – 11 березня 2970 року» і що ви зайняті на історичному факультеті в Оксфорді. І гадаю, що 31.885 – це особистий ідентифікаційний номер. Правильно?

– Відмінно, містере Пул. Я бачила деякі ваші імена електронної пошти й номери кредитних карток – страхітливі послідовності циферно-буквенної маячні, яку ніхто не здатен запам’ятати! Але всі знають дату свого народження, а її з нами ділять не більше за 99999 інших людей. Тож п’ятизначний номер – це все, що треба… А коли хтось би й забув його, то це насправді не важливо, бо він – частина вас.

– Імплант?

– Так. Наночип при народженні, по одному в кожну долоню для безпеки. Коли вам його вживлятимуть, ви нічого не відчуєте. Але з вами виникла невелика проблема…

– Яка то?

– Зчитувачі, що траплятимуться найчастіше, надто обмежені, щоб повірити у вашу справжню дату народження. Тож ми, з вашого дозволу, додали вам тисячу років.

– Дозвіл надано. А решта іденти?

– Необов’язкова. Можете залишити поля порожніми, вказати свої інтереси чи місце проживання – або використовувати для особистих повідомлень, глобальних чи направлених.

Пул був твердо впевнений, що деякі речі не змінилися за ці століття. Велика частка тих «направлених» повідомлень будуть справді дуже особисті.

Він задумався, чи в цю епоху ще існували самопризначені або державні цензори і чи їхні намагання покращити людську мораль успішніші за ті, що докладалися в його часи.

Треба буде спитати про це доктора Воллес, коли вони ліпше познайомляться.

– Френку, професор Андерсон вважає, що ви достатньо набралися сил для короткої прогулянки.

– Дуже радий це чути. Ви знаєте вислів «на стіну лізти»?

– Ні, але можу здогадатися про його значення.

Пул так пристосувався до низької сили тяжіння, що його теперішні довгі кроки здавалися йому абсолютно нормальними. Десь 0,5 g за його розрахунками – ідеально, щоб добре почуватися. Дорогою вони зустріли всього кількох людей – жодного знайомого, але кожен усміхнувся, впізнавши їх. «На цю пору, – сказав собі Пул з дрібкою зарозумілості, – я мушу бути однією з найвідоміших знаменитостей світу. Це має добряче стати в пригоді, коли я вирішу, що робити з рештою життя. Яке триватиме щонайменше ще одне сторіччя, якщо вірити Андерсонові».