Артур Кларк - 3001 - остання одіссея

«Тож це якась планета, – подумав він. – Або космічна станція зі штучною гравітацією. Точно не Земля – я важу замало».

Він саме хотів поставити очевидне питання, коли старша медсестра натиснула щось збоку від його шиї. Він відчув легеньку кольку й знову поринув у сон без видінь. Уже перед самою безпам’яттю йому вистачило часу ще на одну спантеличену думку.

«Як дивно, вони не озвалися жодним словом за весь час, що пробули коло мене».

Прокинувшись знову й побачивши коло ліжка старшу медсестру та її помічниць, Пул почувався досить сильним, щоб наполягти на своєму.

– Де я? Звісно, ви можете це сказати! – Три жінки глянули одна на одну, вочевидь, не знаючи точно, що робити далі. Тоді старша медсестра відповіла, повільно і обережно промовляючи кожне слово:

– Усе гаразд, містере Пул. Професор Андерсон ось-ось має прийти. Він пояснить.

«Що пояснить? – подумав Пул дещо роздратовано. Але принаймні вона говорить англійською, хоч я й не можу визначити походження її акценту».

Андерсон, мабуть, уже був у дорозі, бо за мить двері відчинилися, давши Пулові на мить окинути оком невеликий натовп зацікавлених спостерігачів, що зазирали до палати. Він одразу відчув себе новим експонатом у зоопарку.

Професор Андерсон був невисокий жвавий чоловік з рисами обличчя, що поєднували ключові аспекти кількох рас – китайські, полінезійські, скандинавські – в одну добряче переколочену суміш. Він привітав Пула, піднявши праву руку, а тоді, вочевидь, схаменувся й зробив другу спробу – потис йому руку з такою примітною нерішучістю, ніби вправлявся в дуже незвичному жесті.

– Радий бачити вас у такому доброму здоров’ї, містере Пул… Ми вас швиденько поставимо на ноги.

Знову цей дивний акцент і повільна мова – але його впевнена манера звертання до пацієнта була притаманна всім лікарям, у будь-якому часі чи місці.

– Радий це чути. А тепер, може, відповісте на кілька питань…

– Аякже, аякже. Але заждіть хвилинку.

Він швидко й тихо заговорив до старшої медсестри, з чого Пул розібрав лише кілька слів, декотрі з них були йому цілком незнайомі. Тоді старша медсестра кивнула одній з помічниць, а та розкрила стінну шафку й видобула тонку металеву стрічку, якою стала обкручувати голову Пула.

– Для чого це? – спитав він, ствердившись серед тих важких пацієнтів, що так дратують лікарів і завжди хочуть знати, що з ними відбувається. – Зчитувач ЕЕГ?

Професор, старша медсестра і помічниці – всі виглядали спантеличено. Тоді обличчям Андерсона повільно поширилася усмішка.

– А! Електро… енце… фало… грама, – повільно сказав він, ніби видобуваючи слово з глибин пам’яті по складах. – Дуже точно. Ми просто хочемо стежити за показниками вашого мозку.

«У мого мозку були б чудові показники, якби ви дали мені ним користуватися, – буркнув про себе Пул. – Але принаймні ми почали кудись рухатися – нарешті».

– Містере Пул, – сказав Андерсон, і досі говорячи тим дивним сповільненим тоном, ніби вдаючись до чужої мови, – ви, звісно, знаєте, що в певний момент… вибули з ладу… через серйозну пригоду, поки працювали за бортом «Діскавері».

Пул кивнув на знак згоди.

– Я починаю підозрювати, – сухо сказав він, – що «вибув з ладу» – це м’яко сказано.

Андерсон видимо розслабився, на його обличчя повільно виповзла усмішка.

– Цілком точно. Розкажіть мені, що, на вашу думку, сталося.

– Ну, в найкращому разі, після того як я втратив свідомість, Дейв Боумен врятував мене й повернув на борт корабля. Як там Дейв? Мені ніхто нічого не каже!

– На все свій час… А в найгіршому разі?

Френкові Пулу здалося, що на шию ззаду легенько подув холодний вітерець. Підозра, що повільно формувалася у свідомості, набирала чіткіших рис.

– Тоді я помер, але мене повернули сюди – хоч би де воно є – і ви змогли мене оживити. Дякую…

– Цілком правильно. І ви повернулися на Землю. Ну, ви дуже близько до неї.

«Що він має на увазі – «дуже близько до неї»? Тут точно є якесь гравітаційне поле – значить, ми всередині колеса орбітальної космічної станції, що повільно обертається. Втім, нехай – треба думати про набагато важливіші речі».

Пул подумки виконав кілька розрахунків. Якби Дейв поклав його до гібернаріума, оживив решту екіпажу й завершив місію до Юпітера – ну, тоді він міг пробути «мертвим» щось близько п’яти років!

– А яка сьогодні дата? – спитав він якомога спокійніше.

Професор і старша медсестра ззирнулися. Пул знову відчув холодок на шиї.