Артур Кларк - 3001 - остання одіссея

– Дивовижно, – майже побожно видихнув він. – Дещо з цього здавалося… гм, справжнішим за справжнє!

Тоді його почала поривати інженерська цікавість, що й без того ніколи глибоко не ховалася.

– Навіть таке коротке демо мало вміщувати неймовірний обсяг інформації. Як вона зберігається?

– У цих пластинках – таких самих, які використовує ваша аудіовізуальна система, тільки куди місткіших.

Нейромайстер простягнув Пулові маленький квадратик, вочевидь, скляний і вкритий з одного боку сріблом. Він був майже такого ж розміру, як комп’ютерні дискети його юності, але удвічі товщий. Пул кілька разів перевернув його, намагаючись видивитися щось у прозорому предметі, і побачив лише веселкові виблиски.

Він усвідомив, що тримав у руках кінцевий продукт понад тисячі років розвитку електрооптичної технології, як і інших технологій, що в його еру ще не народилися. Його не дивувало, що на вигляд квадратик сильно скидався на пристрій, який він колись знав. Для більшості звичайних предметів повсякденного життя існували зручні форми й розміри – для ножів, виделок, ручних інструментів, меблів… і знімної комп’ютерної пам’яті.

– Яка в нього місткість? – спитав він. – У мої часи ми з такими розмірами підійшли до терабайтів. Я впевнений, що ви впоралися набагато краще.

– Не так, як можна уявити – звісно, існують межі, встановлені самою будовою матерії. До речі, терабайт – це скільки? Боюся, що я забув.

– Яка ганьба! Кіло, мега, гіга, тера… це десять у дванадцятому степені байтів. Далі петабайт – десять у п’ятнадцятому, далі я не заходив.

– Десь тут починаємося ми. Цього досить, щоб записати все, що може відчути людина за повне життя.

То була приголомшлива концепція, але не така несподівана. Кілограм желе всередині людського черепа був не набагато більший за пластинку, що Пул тримав у руці, і він не міг бути ефективнішим засобом збереження інформації, адже мав ще стільки інших функцій.

– І це ще не все, – продовжував нейромайстер. – Трохи стиснувши дані, можна записати сюди не тільки спогади, а й саму особу.

– І знову відтворити їх?

– Аякже. Для нанозбирачів це доволі проста робота.

«Так я й гадав, – подумав собі Пул, – але ніколи не вірив у це».

У його сторіччі здавалося дивовижним мати весь життєвий доробок великого митця на одному маленькому диску. А тепер такий самий за розміром предмет міг нести на собі й самого митця.

– Мені дуже приємно дізнатися, – сказав Пул, – що минуло стільки століть, а Смітсонівський музей і досі існує.

– Ви, певно, не впізнали б його, – сказав відвідувач, який представився доктором Алістером Кімом, директором напряму астронавтики. – Особливо тому, що він тепер розкиданий по всій Сонячній системі: головні колекції поза Землею зібрані на Марсі й Місяці, а ще безліч експонатів, що належать нам за законом, і досі прямують до зірок. Колись ми наздоженемо їх і повернемо додому. Ми особливо не можемо дочекатися повернення до наших рук «Піонера-10» – першого створеного людиною об’єкта, що покинув Сонячну систему.

– Гадаю, що і я був на межі цього досягнення, коли мене помітили.

– На щастя для вас – і для нас. Ви можете пролити світло на стільки всього, що ми й не знаємо.

– По правді, я в цьому сумніваюся, але зроблю все, що зможу. Я не пам’ятаю нічогісінько після того, як на мене налетіла некерована капсула. Хоч мені й важко в це повірити, мені сказали, що в цьому був винен Еал.

– Це правда, але історія доволі заплутана. Усе, що ми змогли встановити, міститься на цьому записі – тут десь двадцять годин, але ви, певно, зможете промотати більшу частину.

– Звісно, ви знаєте, що Дейв Боумен вийшов у капсулі № 2, щоб вас урятувати, але потім опинився заблокованим зовні корабля, бо Еал відмовився відчиняти двері шлюзу.

– Заради Бога, чому?

Доктор Кім трохи скривився. Це не вперше Пул помітив таку реакцію.

(«Треба стежити за язиком, – подумав він. – Слово «Бог» у цій культурі, здається, стало непристойним – треба розпитати про це Індру».)

– В інструкціях Еала виявилася значна помилка програмування – йому був наданий контроль за певними аспектами місії, про які не знали ви з Боуменом, це все є в записі…

– Хай там як, він також вимкнув системи підтримки життя трьох гібернавтів, – першого екіпажа, – і Боуменові довелося випустити за борт і їхні тіла.

(«То ми з Дейвом були другим екіпажем – цього я теж не знав…»)

– Що з ними сталося? – спитав Пул. – Їх не можна було врятувати, як мене?