Микола Дашкієв - Загибель Уранії

Десятки мільйонів пірейців зібралися біля телевізорів, чекаючи відкриття засідання.

Сидить перед телевізором у своїй крихітній кімнатці антирадіаційного житла і Тессі Торн. Вона щойно з лабораторії. Слід було б лишитись там, щоб востаннє перевірити дію стимулятора проти променевої хвороби, але Тессі не може пропустити цього засідання. Воно для неї дуже й дуже важливе.

Тессі Торн задумливо дивиться на екран і не бачить нічого, не чує приглушеного гомону в залі. Перед очима молодої жінки пропливають чотири останні роки її життя, перебігають події, яких не забути ніколи.

За ці дві тисячі днів було багато сумного й прикрого, навіть страшного. Загинули батько і дідусь Лайн-Еу, Кольрідж і Мей, Рой і сотні тисяч інших. Однак завойовано нинішнє й майбутнє.

Тессі рвучко нахилилася, схопила на руки маленького Люстіга, притиснула його до грудей. Ось воно, це майбутнє! Хіба ж не варто було боротися за нього?!

— Синку, я тебе дуже-дуже люблю! А ти мене?

Маленький Люстіг дивиться на неї величезними чорними очима — зосереджено і трошки незадоволено: він саме будував з кубиків кисневий завод.

— А ти, Тессі, — вітрогонка!

— Вітрогонка? — Тессі зареготала і цмокнула сина в нахмурене чоло. — Хіба так можна казати на маму?!

— Тато казав — значить, можна!

Ну, що ти йому зробиш, оцьому громадянинові, який визнає тільки тата! Все, все в ньому Айтове: очі й посмішка, зосередженість і наполегливість.

Але Тессі не шкодує, що син не схожий на неї. Навпаки, їй це приємно. Хай росте мужнім і сильним, впертим і розумним. Таким був би Айт, коли б народився в ці часи.

— Синку, нашого тата сьогодні обрали до Вищої Ради Вчених. Ти радий?

Маленький Люстіг стурбовано звів брівки, але не відповів. Тато вчить: краще мовчи, коли не маєш чого сказати.

— Це дуже велика честь, синку! А ще сьогодні тато запускає першу міжзоряну ракету…

Син солідно киває головою: у них в родині про цю ракету говорять щодня. Тато багато розповідав про неї, показував малюнки, приносив навіть велику іграшку-модель.

— Полетить наша ракета в далекі зоряні світи. Потрапить в гості до інших людей — може, таких, як ми, пірейці. А може, до волохатих і страшних на вигляд, а насправді людяних і привітних…

— Тессі, дивись: он дідусь Літтл!

Справді, до залу зайшов і попрямував на трибуну професор Ейр Літтл. Два роки тому його було обрано до Вищої Ради Вчених і призначено Комісаром антирадіаційного нагляду всієї планети, а сьогодні, як представник Монії, він заступає на посаду Голови Ради наступного строку повноваження.

Замовкає неголосний гомін у залі. Розпливається зображення на екрані, сповнюється синяви. З'являється на ньому картина зоряного Всесвіту, і водночас, наростаючи, лунає кришталево чистий дзвін — позивні Вищої Ради Вчених, знак загальної уваги.

Кожне суспільство має свої традиції, свої святині. Набуває їх і це — нове, щойно народжене. Споконвіку пірейців змушували схилятися перед грубою силою, перед владою грошей. Нині ж існує інший критерій — Розум, перед яким схилятимуться всі на віки вічні.

Бринять, розкочуються над планетою кришталево-чисті звуки. В них ніби чується гук далеких зоряних світів, подих незміряного Космосу, який завжди вабитиме людство своїми невичерпними таємницями. Тож слухайте, старі й молоді, слухайте, чоловіки й жінки, люди всіх рас і націй, — зараз говоритиме Вища Рада Вчених!

На фоні зоряного неба проступає зображення Рожевого й Блакитного Сонць, облямованих золотою орбітою Пірейї. Це — емблема нового суспільства.

З останнім звуком гонга емблема падає, і на екранах мільйонів телевізорів з'являється обличчя професора Літтла.

— Люди Пірейї, — схвильовано говорить він. — Вища Рада Вчених повідомляє, що становище на планеті все ще лишається загрозливим. Після загибелі корисних видів рослин та тварин почали буйно розвиватися всілякі комахи, плазуни та нижчі повзучі рослини. Якщо не вжити негайних заходів, розвиток шкідливих форм життя на Пірейї набуде характеру першорядного лиха…

Зображення Літтла на екранах потьмяніло, а на його місці виникла і почала швидко наближатися Пірейя.

Зелена й привітна колись планета тепер стала сіро-жовтою, похмурою. Зникли хмари, які запинали її поверхню. Від них лишився тільки сивий серпанок.

— Внаслідок загибелі рослинності, — говорив далі Літтл, — у десятки разів зменшилася кількість випаровуваної вологи, а отже, й кількість опадів. Пірейя поступово перетворюється на мертву пустелю…