Микола Дашкієв - Загибель Уранії

Те, що лишилось живим, було приречене. В атмосфері зібралась така кількість радіоактивних ізотопів, насамперед ізотопів вуглецю та стронцію, що загибель життя на Пірейї була тільки питанням часу.

Можна було дихати, працювати — ніхто не відчував нічого лихого, бо загальна доза радіоактивності була не смертельною. Але ізотопи накопичувалися поступово і непомітно отруювали організм. Перше покоління пірейців могло дожити свого віку вільно, друге народилося б хворобливим і неповноцінним. Третє покоління було б і останнім.

Надходило лихо, страшніше за прямі наслідки колосального ядерного вибуху, — деградація майже половини населення планети.

І тоді, коли, здавалося, вже не могло бути жодного виходу, коли в Монії зруйнувалось усе, що створювалось віками, на всю планету пролунав твердий, упевнений голос:

— Людство не загинуло! Воно житиме!

Де ви, наймудріші?.. Кейз-Ол пропонував вам акції порятунку, обіцяв за певну платню забезпечити кожному з вас райське життя в краю обітованім, у неприступній Уранії.

Гай-гай, розвіялась Уранія радіоактивним попелом. Прахом пішли і всі ваші сподівання. З могутніх ви стали безсилими, з грізних — жалюгідними. Ніхто вам не скоряється, ніхто не поважає вас. Вгорі вас тримали тільки гроші. А гроші втратили для Монії будь-яку цінність.

Комуністична партія Монії запропонувала всім інші акції порятунку — акції, за які доведеться платити єдиною справді стійкою валютою: власною працею.

Півдобовий робочий день. Цілковита дисципліна. Суворе нормування продуктів і зрідженого кисню… За все це робітник одержує антирадіаційний скафандр, а його діти — місце в антирадіаційних глибинних житлах.

Закони надзвичайного стану — жорстокі. Багатьом вони припали не до смаку. Колишні наймудріші намагалися ігнорувати їх. Але коли на сплюндровану Монію почав наповзати голод, коли вже ніде було взяти рідкий кисень для антирадіаційних скафандрів, мимоволі довелось скоритися і їм.

Генерал Крайн тримався довго. Як людина завбачлива, він заздалегідь обладнав на великій глибині комфортабельний бункер і зробив запаси продуктів, води та рідкого кисню. Зловтішно похихикуючи, генерал сидів у своєму сховищі і дописував «Історію другої всепірейської війни» — просто так, для себе.

Та ось до бункера зайшли бійці народної міліції. Вони конфіскували запаси Крайна. Даремно генерал торочив про свої колишні заслуги перед Монією, посилався на хворобу дружини. У них були на все готові відповіді: зараз ідеться не про минуле, а про майбутнє; дружина має звернутися до лікарської комісії; генерал Крайн за рознарядкою місцевого комітету партії призначається чорноробом на будівництво кисневого заводу. Звісно, громадянин Крайн може відмовитись — це його справа. Але в такому разі він не одержить продуктових і кисневих карточок.

Хоч-не-хоч довелося піти на роботу. І ось там, вперше в житті взявши до рук лопату, колишній генерал Крайн і зустрівся з Комісаром антирадіаційного нагляду при Центральному комітеті комуністичної партії Монії, професором Ейром Літтлом.

Вони одразу ж впізнали один одного, бо обидва були без скафандрів: для похилих віком незначна концентрація радіоактивних ізотопів у повітрі вже не становила грізної небезпеки.

Літтл ковзнув зацікавленим поглядом по брудному, спітнілому обличчю Крайна, посміхнувшись, обернувся до свого супутника — чоловіка в легкій антирадіаційній масці.

— Хочеш, Люстіг, побачити того, хто штовхнув мене на шлях справедливої боротьби?

— Звичайно, хочу! — почувся крізь гуму маски приглушений голос Люстіга. — Де він?

— А он, копає! — Літтл кивнув головою. — Колишній генерал Крайн!

— Не розумію… — крізь скло маски видно було, як Люстіг наморщив лоба, пригадуючи.

— Та це ж отой мерзотник, що влаштував вибух атомної бомби на півострові Койтерс! Коли б не він, ураган не обрушився б на Сан-Клей, Тессі не перепинила б твій рефрижератор, і…

Літтл раптом замовк. Він побачив, як болісно скривилось обличчя Люстіга, і вже по-іншому, з щирим співчуттям у голосі запитав:

— Ну, хто в неї?

— Син.

— І…

— …назвали його Люстігом… — Люстіг глибоко зітхнув, похитав головою. — На мою честь…

Він швидко пішов уперед, а професор з почуття такту затримався.

Ні, життя на планеті не вмерло! А там, де є життя, завжди буде й любов з її радощами та болями, будуть щасливі й нещасливі. Люстіг досі не може забути Тессі Торн.

Професор сумно похитує головою на свої думки. Він сам зі стариківською сентиментальністю трошечки закоханий в Тессі. Одну тільки краплиночку. Та й то — ні. Просто симпатизує… І на старого враз війнуло тихим смутком, знайомим запахом пожовклого осіннього листя.