Микола Дашкієв - Загибель Уранії

— Люстіг! — професор Літтл дріботить услід за товаришем. — А послухай-но, що мені спало на думку. Я гадаю, що нам уже слід знову зазирнути на завод кібернетичних машин. Я давно не перевіряв ступінь радіації в тому районі.

Обидва чудово розуміють один одного: на заводі кібернетичних машин головним конструктором працює інженер Айт, там же він і живе разом з сім'єю.

— Гм… А як же з атомною електростанцією біля Крутого порога?

— Та що ж — оглянемо завтра.

— Ну, гаразд. Летімо.

Повільно і майже безшумно пливе над Монією невеликий вертоліт. Проповзають під ним чорні згарища, сумні руїни, пусті поля, посновані липкими червоними пасмами отруйних для всього живого всеїдних гвіан.

Уздовж пустельних автострад шалений вітер гонить коричневі хмари пилу. Щербатими зубами вищирились у небо поруйновані залізничні мости.

Все сталося так, як і провіщав професор Ейр Літтл понад вісімнадцять років тому, коли пролунали два перші вибухи атомних бомб.

Але тоді прогноз Літтла на майбутнє був абсолютно безперспективний, а зараз — оптимістичний.

То тільки так здається, що планета обезлюділа. Аж ген клубочаться димки — то вже починають працювати відновлені заводи. А онде — в грунт врізаються ковші крокуючих екскаваторів. Цілком можливо, що то будується нове антирадіаційне житло.

— Знижуємось, Люстіг… — Ейр Літтл заклопотано хитає головою. — Ти знаєш, друже, мені здається, спочатку треба зайти до Тессі. Привітаємо її з сином, ну і… Послухай, але як же з подарунком? Чи немає в тебе часом чогось у кишені?

Люстіг зробив свій подарунок сам: довгі години він витратив на те, щоб з шматка найміцнішої сталі випиляти фігуру прекрасної дівчини, яка тримає в одній руці кулю планети, а в другій — палаючий факел.

— Чудово, Люстіг! — захоплено вигукує Ейр Літтл, милуючись статуеткою. — Цей скульптурний портрет переживе віки! І схожість — надзвичайна!

Люстіг тільки зітхає у відповідь.

Вертоліт опустився біля величезної присадкуватої споруди без жодного вікна.

Відчиняються важкі герметичні двері, другі, треті.

Довжелезний світлий коридор, заставлений хатніми квітами. Численні двері — як на пароплаві. Більшість з них відчинені, і звідти лунають дитячі голоси.

Це — будинок для дітей. Малята гасають коридором, повзають по кімнатах, щось майструють у холі. Тут їм привільно й затишно; жоден з них не захворіє на променеву хворобу. Але зростають вони при світлі штучних сонць, і назовні їм доведеться виходити тільки у важенних, незграбних антирадіаційних скафандрах.

Аж ось і знайомі двері. Вони теж відчинені. В крихітній кімнатці біля дитячого ліжка сидить Тессі Торн. Вона не помічає того, що на неї дивляться. Очі в неї світяться таким щастям і теплом, що Люстігу аж перехоплює подих.

Простягнувши руку, він тихенько ставить свій подарунок на тумбочку біля дверей і, зробивши знак Літтлу, йде до виходу.

А з кімнати ще чується щасливий голос:

— Тато зробить для тебе велику-велику ракету. Ти полетиш у зоряні світи, мій чорноокий. А я тебе чекатиму. Ну, спи, мій синочку!

Життя на планеті не загинуло. Воно розвивалось.

Дев'ятого дня Другого місяця Дев'ятнадцятого року Атомної ери, в третю річницю фатального вибуху, на борту Зорі Комунізму, нового надвелетенського штучного супутника Пірейї, було скликано урочисте засідання Вищої Ради Вчених — найголовнішого керівного органу планети.

Минув той час, коли наміри урядів становили найбільшу таємницю не тільки для сторонніх, а навіть для народу власних країн. Вже не було чого приховувати, бо небезпека війни зникла назавжди: запаси зброї знищено, атомну енергію взято під найсуворіший контроль. Правда, поділ на окремі держави ще лишався, але це була формальність: на всій планеті запанував єдиний устрій, який дістав назву Епохи Рівності.

Союз Комуністичних Держав пішов на дуже велику жертву: він віддав у загальний фонд планети всі свої запаси продуктів і сировини, всю техніку і енергетичні ресурси. Тільки це й дало можливість хоч сяк-так налагодити постачання та почати відбудову промисловості Монії. За три роки, що минули після катастрофи, було досягнуто чималих успіхів, але становище досі лишалось важким.

Вища Рада Вчених звітувала перед людством про свою роботу за рік, доповідала про плани на майбутнє. Вона не перебільшувала небезпеки і не прикрашала дійсності.