Микола Дашкієв - Загибель Уранії

Захоплений працею, він і не чув приглушених звуків, що долітали з протилежного боку камери. Щось шипіло, булькало й лущало.

Та ось раптом у камеру з гучним пострілом вдерлося фіолетове полум'я вогню. Айт злякано обернувся, спиною затулив написане.

Протилежну стіну швидко прорізувало полум'я пальника. Сліпучими краплинами стікав метал. Шкварчала й чаділа пластмаса.

Хто це — вороги чи друзі? Айт стояв насторожений, готовий захищати не так себе, як свої розрахунки.

Вивалився, глухо грюкнув на підлогу шматок стальної стіни. В отворі з'явилось обличчя незнайомого юнака з білявим розпатланим чубом.

— Ви — Псойс? — запитав він пошепки і, прочитавши недовіру в очах Айта, квапливо додав: — Я — від Тессі. Хутко!

Айт метнувся до отвору. Юнак допоміг йому вилізти. Таким самісіньким чином перебралися до сусіднього приміщення — якогось інструментального складу, а вже звідти вийшли до тунелю.

Айт раз по раз ловив на собі зацікавлені погляди юнака, та й сам позирав на нього куточком ока. Хто це? Звідки він знає про Тессі? І де зараз вона?

Аж дивно: про Мей не думалось. Тільки от перебіг спогад про ту страшну хвилину в кабінеті Кейз-Ола, коли Цариця краси врятувала життя своєму спільникові ціною неймовірної витримки. Серце на мить охопило щире й тепле почуття вдячності.

— Скажіть, а де… — Айт затнувся і раптом стрибнув убік, до ніші енергетичної мережі, потягнувши за собою й свого супутника. — У вас є зброя?

З-за рогу тунелю виткнувся головний радіотехнік містера Кейз-Ола, найретельніший служака, довірена особа трильйонера.

— Що ви, Псойс?! — засміявся юнак. — Та це ж… — він не докінчив і пішов назустріч тому, кого так злякався Айт.

— Гм… Цікаво! — промимрив інженер. — Ще одна пастка? З якою метою?

Припустити, що головний радіотехнік — спільник? Ні, така можливість виключається. Адже саме він запропонував заварити намертво оту вентиляційну трубу, якою пізніше прослизнув на волю непоказний «годинникар» із зафотографованим на плівку планом «Блискавка»…

Головний радіотехнік щось промовив до білявого юнака, махнув рукою, кудись його посилаючи, і попростував до Айта.

Айт напружився: зараз має статися щось дуже важливе. Не обов'язково погане, але, мабуть, — несподіване. Про це говорить хоча б зміна, що відбулася з головним радіотехніком. Раніше він ніколи не підводив голови, завжди тримав її втягнутою в плечі, немов чекав удару. Тепер не лишилося й сліду від тієї полохливої покори. Невисока постать виструнчена, хода стала впевнена й енергійна. А очі… Айт ніколи раніше не бачив його очей.

Стривай, чому це їхня глибока синява здається такою знайомою? І брови… Чиї ще брови отак злітають догори, як ластівчині крила?

Айт не встиг знайти відповіді на свої запитання. Головний радіотехнік підійшов до нього, мовчки потиснув руку.

— Дякую… — сказав інженер удавано байдужим тоном Псойса. — Чим можу сплатити за послугу?

В очах головного радіотехніка промайнула посмішка, але в ту ж мить і згасла.

— Завдали ви нам клопоту, Айт!

— Що за «Айт»?! Ви, мабуть, п'яний, — інженер продовжував грати роль Псойса.

— Завдали ви нам клопоту, — повторив головний радіотехнік, наче й не помічаючи його збентеження. — Ну, навіщо вам був потрібний отой мерзотник Стун-Ай? Не тільки схеми ліній зв'язку, а й самі лінії — в наших руках. Адже Мей дала вам зрозуміти, щоб ви чекали… А ваша, з дозволу сказати, допомога в Дайлерстоуні кілька разів мало не призвела до провалу всієї справи. Коли б ми, кінець кінцем, не дізналися, хто ви насправді, вас уже не було б на світі…

Він говорив, а в Айта повільно відпливала кров од голови, крижаний холод сковував мозок. Отже, все, що він робив, було не допомогою бойовим друзям, а марною тратою сил і тільки завдавало шкоди й скидалося на провокацію?

Ця думка навалилася, душила своїм неймовірно страшним змістом: самопожертва інженера Айта виявилась нікому не потрібним дурним фанфаронством.

А звідкілясь здалеку-здалеку лунав співчутливий і докірливий голос:

— …Ми не могли довіряти повністю, бо ви були членом Братства. І все-таки ви зробили для загальної справи багато. Без вас ми навряд чи зуміли б зняти копію з плану «Блискавка» і заздалегідь дізнатися про намічений день початку війни. Дякую вам, друже!

— Спасибі! — машинально відповів Айт. Він підвів голову, кліпнув очима.

Ці дві-три хвилини здалися цілою вічністю. За цей час ніби прожито й перекреслено одне життя та й розпочато інше, в якому вже немає місця для вагань та роздумів.