Микола Дашкієв - Загибель Уранії

Війна ще не спалахнула, але вже давно точиться жорстока потаємна боротьба. Кілька днів тому з невідомих причин стався колосальний вибух в Ядерному інституті СКД. Вчора диверсанти висадили в повітря стартову злагоду антиречовинних балістичних ракет. Спіймані на гарячому, злочинці заявили, що заслані сюди з Монії Братством Синів Двох Сонць. А сьогодні ще один, член Ліги Святого Духа, намагався прилаштувати міну сповільненої дії до гравітонного резонатора Зорі Перемоги.

Два світи стоять один проти одного в напруженому чеканні. Рахунок уже йде на хвилини. Кожна хвилина важить багато: може, саме від неї залежить, чи спалахне третя й остання всепірейська війна, чи її вдасться згасити.

А якщо вирвуться з стартових злагод ракети Кейз-Ола, тоді рахунок піде на секунди!

Пильнуйте ж, бійці комуністичної гвардії біля балістичних ракет-перехоплювачів! Пильнуйте, льотчики реактивних винищувачів, спостережники радіолокаторних станцій, матроси атомних підводних човнів! Пильнуйте, лікарі й зв'язківці, енергетики й металурги, пильнуйте, всі люди країни комунізму! Ворог жорстокий і хитрий, пильнуйте!

Над нескінченними просторами Бурхливого океану гуляв різкий холодний вітер. Народжений десь у Приполяр'ї, він після довгої подорожі встиг втратити силу, проте був ще досить дужий, щоб погнати перед собою важенні маси води. Хвилі виростали й грізнішали, сунули вперед з важкою, тупою наполегливістю, прагнучи нищити й руйнувати. А тому, що на тисячі миль довкола залягла одноманітна сіро-зелена пустеля, натиск стихії мав припасти на єдиний шматочок суходолу посеред океану — на крихітний острів Свята.

Шквал налетів на острів несподівано. З розбійницьким посвистом він шугнув розколинами в скелях, подерся вгору, силкуючись повисмикувати злиденні рослини, поскидати геть кам'яні брили. Але не зрушив з місця нічого, бо все, що не могло триматися, було давним-давно змите. І тільки на грубо витесаній статуї в центрі острова схитнувся від пориву вітру, незадоволено каркнув спросоння та й знову сховав голову під крило великий чорний морський крук.

Так було сто і тисячу років тому: з першими променями ранку на острів обрушувався холодний шквал, будив нечисленних крилатих мешканців, кидав у липкі пасма всеїдних рослин скупі дарунки моря і мчав далі. І як тисячу років тому, з терас острівця, скептично посміхаючись, дивились на безсиле шаленство хвиль величезні базальтові фігури — німі свідки колишньої величі могутнього племені рапанурів.

Але ось звідкілясь з-під землі почувся глухий гуркіт, і водночас з островом почало коїтися щось дивне: масивні скелі повільно поповзли в різні боки, відкриваючи чітко окреслені круглі та квадратні отвори. А з тих отворів казковими квітами зводились мереживні чаші радіолокаторів, дивовижними паростками випинались гострі носи ракет, виростали грибами стальні ковпаки гарматних капонірів.

Крук незадоволено каркнув, стріпнув крилами, щоб полетіти, але потім заспокоївся. Коли кількома хвилинами пізніше розсунулись скелі поруч статуї і з довгого, яскраво освітленого тунелю з неголосним гурчанням виповзла металева потвора, птах стріпнув крилами вдруге, проте знову лишився на місці: машина зупинилась, а людина, яка вийшла з неї, була беззбройна.

За своє довге життя крук встиг добре зазнайомитися з людьми. Він побоювався їх і водночас зневажав. Ось хоча б і цей підстаркуватий чолов'яга — що він замислив, чого так витріщився? Може, збирається вихопити пістолет або пошпурити каменюку?

Довго дивились одне на одного людина й птах. Вони мали однакові пильні холодні очі і якусь ледве помітну схожість: перевтома та хвилювання протягом кількох останніх декад поклали на обличчя Кейз-Ола глибокі, різкі зморшки, зігнули його постать, зробили ніс видовженим і гачкуватим. Довгі фалди чорного парадного фрака скидалися на крила.

Мабуть, і Кейз-Олу впала в око власна схожість з круком. Він криво посміхнувся, підвів догори ліву брову.

— Старий, мудрий круче, не пишайся з того, що прожив довго. Я житиму довше за тебе. А коли вмиратиму — всіх потягну за собою… Людство, мудрий круче, дійшло до межі. Далі йому існувати не варто.

Схрестивши руки на грудях, Кейз-Ол поглянув на північ, туди, де за Бурхливим океаном залягла Континентальна півкуля, — і на його обличчі з'явився вираз безмежної зловтіхи.