Микола Дашкієв - Загибель Уранії

І раптом оцей нестерпний стан змінився відчуттям незвичайної легкості, вільності.

— Резонансний бар'єр перейдено, — прозвучало з репродукторів лаконічне повідомлення. — Той, хто почуває себе погано, повинен негайно звернутися до лікаря.

Ні, Рум почував себе чудово! Тільки серце билося прискорено, але то від радості, від гордовитого почуття перемоги.

Він одв'язався від крісла, легким рухом руки підкинув своє тіло вгору. Схопився за поручень у вищій точці прозорого сферичного ковпака, що прикривав центральну рубку.

Гравітоліт уже висів над планетою. Озеро Миру посеред диких гір видавалося блискучим дзеркальцем, кинутим на барвистий килим. А зовсім поруч з літаючим островом пливли грайливі хмаринки.

— Чудово! — захоплено вигукнув Рум.

— Хай йому біс! — похмуро відповів перший пілот. — Я просто починаю боятися цього резонансного бар'єра.

Але й він, звичайно, бурчав більше для годиться. Навряд чи хоч одна людина на борту Зорі Надії не відчувала зараз нестримної радості, не проводжала палким поглядом рідну країну, яка ховалася за хмарами.

Все вище й вище безшумно підіймалася Зоря Надії. Це нагадувало політ аеростата.

Рух Зорі Надії був не швидкий. Вона справді спливала, наче мильна бульбашка, бо, крім виштовхувальної сили повітря, на гравітоліт не діяло ніщо. Але чим вище підіймалася Зоря Надії, тим розрідженішою ставала атмосфера, а, отже, зменшувалась і підіймальна сила гравітольота.

— Увага, вмикаються ракетні двигуни! — попередив автомат керування.

Тепер, крім вібрації, яка вже стала звичною, відчувалося легеньке тремтіння всього корпусу гравітольота. Потім виник неголосний басовитий гуркіт.

На найнижчому прузі гравітольота спалахнуло вогняне кільце. Струмені розжарених газів летіли вниз і вбік, Зоря Надії прискорила свій рух і водночас почала обертатись. Вона перетворилася на штучний супутник планети: коли будуть вимкнені резонатори, обертання гравітольота дасть відцентрову силу, яка поверне тілам частку ваги.

Сутінки, які оточували летючий острів, густішали. Усе виразніше проступали зорі. Пірейя стала схожа на плескатий корж, наполовину освітлений променями обох Сонць.

Нарешті пролунала довгождана команда:

— Увага, приготуватись! Резонатори вимикаються!

Миттєвий струс всього організму — так, ніби по ньому пробіг струм високої напруги, і враз усе тіло охопило відчуття легкості, вільності.

— Гравітоліт вийшов на стаціонарну орбіту, — стисло доповіла електронна злагода. — За показами локаторів, до Зорі Кейз-Ола вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три і три десятих милі.

Все було спокійно. Штучний супутник Монії не подавав ніяких ознак життя.

І тільки о нульовій годині за міжнародним часом, через вісімдесят три години після виходу Зорі Надії на орбіту, пролунало перше зведення спостережного поста.

— В напрямку Зорі Кейз-Ола перехоплені дивні сигнали — благання про допомогу. Здається, хтось заблукав у міжпланетному просторі.

— Ввімкніть! — тихо наказав капітан.

Якийсь час з динаміків телевізофону чулося шипіння невідомого передавача, потім хтось простогнав:

— Допоможіть… Кисень кінчається… Я лечу не знати куди… Допоможіть… Я — Тессі Торн.

— Провокація! — сухо сказав головний пілот.

— Тессі! Ввімкнись ще хоч раз! Я — Фредді!

Лунає в рубці керування Зорі Надії тоскний чоловічий голос. Він благає невідому Тессі ввімкнутись хоч на хвилину, виявити своє місцезнаходження радіохвилями передавача. Але та не відповідає. Хто знає, що трапилося з нею. І тільки байдужий екран локатора розкриває трагедію, яка відбувається в міжпланетному просторі над Пірейєю.

Ось велике світле кільце, Зоря Кейз-Ола. За кілька тисяч миль від неї цяточка — скафандр Тессі Торн. А далеко-далеко збоку — ще одна плямка: мабуть, та ракета, звідки волає Фредді. Вона рухається швидко, але не в потрібному напрямку.

— Не розумію! — сердито сказав Рум. — Невже в нього немає локатора?

— Що ж тут розуміти? — сухо відповів капітан. — Наші скафандри пластмасові і не відбивають радіохвиль, щоб автомати протиметеоритного захисту не розстріляли того, хто опиниться поза штучним супутником. Мабуть, монійці теж використали цей метод.

— Але…

— Але чому бачимо ми? — кивнув академік в бік екрана. — Це — інфралокатор. Наскільки відомо, таких приладів у них нема.

Спочатку ця історія дуже скидалася на провокацію: адже на Зорі Кейз-Ола, звичайно, жінок немає… Але після того, як інфралокатори сфокусували точно і на екрані з'явилась ота цяточка, сумніви зникли: в космічному просторі загубилася людина.