Микола Дашкієв - Загибель Уранії

Рум не міг байдуже дивитись на клятий екран і вийшов з рубки керування. Та незабаром капітан знову покликав його.

— Збирайтесь. Вирушите на розшуки Тессі Торн, — наказав він.

— Єсть! — радісно відповів Рум. — Взяти з собою лікаря?

— Обов'язково.

Збігло ще кілька хвилин, і з шлюзової камери Зорі Надії повільно виплив красень ракетоплан. В його кабіні троє: Рум, бортмеханік і немолодий уже лікар.

На ракетоплані не було інфралокатора, тому очікування майбутньої зустрічі в Космосі ставало дедалі більш обтяжливим. Хоч яскрава лінія Зорі Надії веде літак у потрібному напрямку, Рум раз у раз вмикав астротелевізор і мовчки, допитливо дивився в очі капітанові. Той хитав головою: все, мовляв, гаразд.

Двигуни ракетоплана працювали на повну потужність. Він усе ще розганявся. Але вже надходив час, коли треба було починати гальмування. До скафандра Тессі Торн лишалася половина відстані.

— Гальмую! — доповів Рум.

Швидкість ракетоплана з кожною секундою зменшувалась. До тієї точки простору, де мав бути скафандр Тессі Торн, він наближався усе повільніше і, нарешті, зупинився.

— Шукайте! — наказав капітан Зорі Надії з екрана астротелевізора.

Легко сказати — шукайте!.. Швидше знайдеш голку в копиці сіна, ніж людину в кількох кубічних милях космічного простору. Можна пропливти мимо неї зовсім близько і не помітити. Коли б ще хоч світло Сонць, скафандр, може, заяснів би зірочкою. Але день тут ще не настав. Ось-ось із-за багряного серпанку над краєм Пірейї виткнуться яскраві промені, однак чекати не можна: біля кільця Зорі Кейз-Ола на екрані локатора ніби посипано просом. Монійські ракети кружляють навколо штучного супутника, розходяться все далі й далі. Навряд чи вони шукають жінку, що заблукала в безповітряному просторі. Мабуть, тут готується якась провокація.

— Сигнальте прожектором!

— Єсть! — бортмеханік ввімкнув освітлювальну систему. Потік променів вирвався з прожектора, крутою спіральною лінією подерся в зеніт, потім перескочив униз. І вдруге, і втретє перебіг промінь простором, не натикаючись ні на що. Та ось бортмеханік показав на правий нижній кут прозорого ковпака кабіни:

— Погляньте! Мені здається…

Дальші пояснення були зайві: на фоні зоряного неба під час чергового проходження променя на мить заясніла плямка.

— Швидше! — попросив лікар.

— Швидше не можна, — відповів Рум. — Проскочимо.

Справді, він тільки ледь-ледь натиснув на педаль керування, як ота плямка у промені подерлася вгору і вбік. Довелося ще кілька разів змінювати напрямок руху, аж доки скафандр можна було роздивитись у бінокль.

Бортмеханік поквапно попрямував до шлюзової камери. За хвилину він уже висів над прозорим ковпаком кабіни. Незграбна постать, гнана спалахами ракетниць, беззвучно попливла вперед, тягнучи за собою тонісіньку світлу лінію — капроновий тросик.

Хоч і повільно, але дві плямки в промені прожектора таки наближались одна до одної і, нарешті, злилися. Повернення на ракетоплан не становило труднощів: треба було тільки намотувати на котушку тросик, прив'язаний до кільця біля шлюзової камери.

Не минуло й п'яти хвилин, як до кабіни керування заплив бортмеханік, тягнучи за собою блакитнувато-сірий великий скафандр. Лікар і Рум кинулись йому назустріч.

Лікар рвонув навмання за якийсь важіль. Пластмасовий шолом відскочив на пружині, і скафандр розкрився.

Перед ними лежала молода вродлива дівчина.

Лікар нахилився до потерпілої, хитнув головою.

— Дихає. Мабуть, просто шок. Ознак кисневого голодування немає. Стрілка газометра ще не на нулі…

Він розстебнув комірець ошатної сукні — вбрання досить дивного для астронавта, — хотів уже розстебнути й наступну деталь жіночого туалету, щоб дати змогу вільніше дихати, але раптом зупинився.

— Постривайте, тут щось сховано…

Лікар обережно витягнув невелику плескату коробочку.

— Дозвольте! — Рум узяв її, розкрив. Це була крихітна радіостанція.

— Цікаво!.. — Рум приклав до вуха мініатюрний навушник, прислухався.

— …Тессі, Тессі! — пролунав схвильований чоловічий голос, зовсім не схожий на голос Фредді. — Відповідай мені, відповідай!

В голосі звучала така тривога, такий біль, що Рум уже набрав повітря в легені, аби заспокоїти незнайомого, але вчасно стримався: невідомо, що це за дівчина і хто її викликає. Цивільне вбрання дівчини і старанно захована радіостанція змушували мовчати.

— Ну, що там у вас? — почувся нетерплячий голос капітана гравітольота. — Чому не вмикаєте екран?