Єлизавета Кардиналовська - Загибель Щасливого Міста

На одну мить...

Арк вхопився рукою за серце, відчувши майже фізичний біль. Муха все ж була щасливіша його – вона вже не билася об шибку, бо знайшла інший вихід до привабливої мети. Арк іншого виходу не мав.

– Ну, – нетерпляче повів плечем Голлар, а Сервік напружено витягнувся вперед.

– Кумедніше за все, – заговорив Арк, – що цих людей зовсім не цікавить золото. Вони навіть не роблять з нього прикрас, бо вважають його жовтий блиск за вульгарний і неприємний для ока. Про гроші вони не мають жодної уяви. Коли я показав їм кілька монет, що збереглися по кишенях мого одягу, і сказав, що на ці покотела у нас можна придбати цілком усе, вони страшенно реготалися і ніяк не могли зрозуміти, на що ж ці цяцьки вживає і що робить з ними той, хто замісць якогось виробу або взагалі потрібної речи одержує їх. Для них цілком незбагнена величезна умовна вартість золота.

Вони приносили мені шліфовані у воді самородки і всміхалися, бачивши моє захоплення і пожадливість. У великому басейні я складав цю купу золота. Я впивався блиском скарбу, гадаючи, що в світі немає над мене Креза.

Але поволі ця маса золота і недбайливість до нього островитян потупили мою зажерливість. Часто, лежачи на березі, я бавився, кидаючи в воду навкопить камінчики, вже однаково байдуже плескату гальку і важкий самородок. Золото загубило для мене зачаровання багатства.

Єдина думка про повернення, про сенсацію мого винаходу, про славу не давала мені спокою. Повітря і вода – я мав скористатися з цих шляхів, як умів. Але островитяни не вміли літати. Небо над ними було отруєне, і птиці не жили на Редроті. Я не бачив там жодної істоти, яка б мала крила. Повітря було неприступне. А коло підводних скель, де вода хвилювалася і кипіла, утворюючи вири, погрожувало розбити вщент кожну судину, що наважилася б прорвати його.

Щасливе Місто ставало мені за ненависну в’язницю.

І нарешті я наважився.

Я взяв золота стільки, скільки міг умістити легкий парусник – єдине, чим користувалися островитяни на воді.

Мій план був нескладний. Я сподівався видертися з погрозливого кола, вийти в одкрите море і зустрінути пароплав, що підбере мене і одвезе на материк.

Доля й на цей раз була прихильна до мене.

Правда, в морі я опинився на міцно збитому днищі парусника, розбитого геть, поранений, без краплини води. Пришита до поясу торбинка з жменькою от цього піску – це було все, що лишилося від мого багатства. На щастя вітер відгонив мене на північ. І через багато-багато днів, – непритомний, я не лічив їх, мене підібрав пароплав «Рейл». Я збрехав якусь правдоподібну історію, бо знав, що дійсній не повірять. Наука потрібує точних доказів, а я не мав нічого...

– Проте цей шлях для експедиції здається мені незручний, – діловито зупинив Голлар.

– Так… знаєте, це не зовсім... того... зручно... – промимрив Сервік.

Арк усміхнувся.

– В цьому місці, – вказав він на мапу, – коло з рифів майже перерване. Воно настільки вузьке, що його може перестрибнути «морська блоха».

– Морська блоха? Причому тут взагалі блоха? – відчувши глум, запитав з роздратованням Голлар.

– Останній винахід техніки. Моторний човен, що може відриватися від води і перестрибувати віддалення в кілька десятків метрів.

– Ага, так... не чув... – пом’як Голлар.

– Так от, – Арк підвівся, високий і поривчастий. Він відчував патос хвилини, що від неї залежала доля його винаходу. – Мені потрібна ваша згода дати гроші, щоб придбати човна і організувати всю експедицію. Золото Редрота покриє витрати. Цього золота вистачить купити всі материки світу.

Голлар і Сервік мовчки витягнули чекові книжки. У звичній справі вони діяли швидко і точно.

Одержавши два чеки, Арк вийшов з кабінету.

Він обтер рукою чоло і розширеними очима глянув уперед. У кінці простої, безмежно довгої вулиці на нього, примружене, з заходу дивилося сонце.

– Сонце сходить над островом Редрот, – мрійно подумав Арк.

***

Золотим соняшником розквітало сонце над островом Редрот.

Оноа прокинувся – йому здалося, що над ним схилилося обличчя його друга Арка.

Це сонце торкнулося його кучерявої голови.

Оноа скочив, швидкий і легкий, напнувши вільний одяг. Красиве шоколадне тіло було насичене життям, широкі очі здавалися незвичайно ясні і прозорі на темнім обличчю.

– Еймі, сонце чекає на тебе біля порогу! – крикнув він звичайне вітання.

– Ти запізнився, сонце давно ввійшло до мене, – і Еймі одхилила завісу до кімнати Оноа.