Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

— Він не хоче допомоги, каже він, — сказав він у відповідь на запитання дружини. Краще візьмімо його багаж.

— Він повинен був припекти рану відразу, — сказав Гакстер, — особливо якщо почалося запалення.

— Я б застрелила цього собаку, — сказала якась леді.

Раптом пес знову загарчав.

— Ходімо, — гукнув чийсь сердитий голос у дверях, там стояв закутаний незнайомець з піднятим коміром. — Що швидше я отримаю речі, то краще, я буду дуже радий.

Штани і рукавички він змінив.

— Усе гаразд, сер? — спитав Фіренсайд. — Мені дуже шкода.

— Нічого, — сказав незнайомець. — Шкіру не подряпано. Покваптеся краще з речами.

І він тихо вилаявся — так запевняв містер Голл.

Щойно перший ящик було принесено до вітальні, незнайомець кинувся до нього і почав розпаковувати, причому розтрушував солому на килим. У ящику були різні пляшки: маленькі, опуклі, видовжені, циліндричні, круглі, великі й маленькі, зелені та білі, у них були порошки, біла та кольорова рідина, на деяких було написано «Отрута», були пляшки з затичками скляними, корковими, дерев’яними, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Незнайомець розставляв їх рядами на шафі, на каміні, на столі, на підлозі, на полицях — скрізь. Навіть аптека в Бремблгерсті не мала такої кількості пляшок. Це було приголомшливо. Нарешті спорожніли всі шість ящиків, а по всій підлозі й по всьому столу було розкидано солому. У ящиках було також багато пробірок, а в одному з них лежали терези, старанно укутані.

Незнайомець підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи уваги ні на шар соломи під ногами, ні на камін, вогонь у якому майже згас, ні на ящик з книжками, який залишався надворі, ні на решту багажу.

Коли місіс Голл принесла обід, незнайомець був настільки захоплений переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помітив її присутності. Вона замела солому і поставила на стіл тацю зі столовим приладдям. Через стан, у якому опинилася підлога, вона була трохи роздратована. Незнайомець озирнувся, але відразу повернув голову назад. Місіс Голл помітила, що він був без окулярів (вони лежали поруч на столі), і їй здалося, що очні западини в нього дуже глибокі. Незнайомець відразу надягнув окуляри і тільки по тому повернувся обличчям до неї. Місіс Голл уже намірилася висловити незадоволення, але гість випередив її.

— Я прошу вас не заходити до кімнати без стуку, — сказав він роздратовано.

— Здається, я стукала...

— Може, й стукали. Проте, коли я працюю — а мої дослідження надзвичайно важливі, — найменша перешкода... скрипіння дверей... Я прошу вас...

— Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ.

— Справді, — промовив незнайомець.

— Але солома, сер... Насмілюся сказати...

— Ні. Не кажіть нічого. Якщо солома вас непокоїть, внесіть її до рахунку.

І він пробурмотів іще кілька слів, місіс Голл здалося, що він вилаявся.

Місіс Голл дуже хвилював його дивний вигляд: він здавався войовничим і запальним, коли тримав у руках пляшку і пробірку. Та місіс Голл, жінка рішуча, все ж таки насмілилася сказати:

— Тоді, сер, скільки, на вашу думку...

— Шилінг... Шилінга вистачить? Внесіть до рахунку шилінг.

— Добре, — відповіла місіс Голл, застеляючи стіл скатертиною. — Якщо це вас задовольняє, то...

Він сів у крісло, обернувшись до неї піднятим коміром.

До вечора він працював, замкнувшись у кімнаті, і, за свідченням місіс Голл, майже в цілковитій тиші. Тільки один раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт пляшки, кинутої на підлогу. Потім почулися швидкі кроки кімнатою. Непокоячись, місіс Голл підійшла до дверей і прислухалась, але постукати не наважилась.

— Не виходить! — вигукнув її пожилець, ніби у нестямі. — Не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Дурень! Це може забрати все життя... Але терпіння! Терпіння! Дурень і брехун!

У буфетній почулись чиїсь важкі кроки, і місіс Голл довелося відійти від дверей. Коли вона повернулась, у кімнаті було тихо, тільки поскрипувало крісло незнайомця та іноді чувся дзенькіт пляшок. Все скінчилося. Гість працював.

Принісши йому чай, місіс Голл побачила під дзеркалом побите скло й жовтувату пляму. Вона звернула на це увагу незнайомця.

— Внесіть до мого рахунку! — скричав той. — І, прошу, заради Бога, не заважайте мені. Коли помітите щось, вносьте до рахунку.

І він знову почав щось нотувати у зошиті.

— Маю щось розповісти вам, — сказав Фіренсайд таємничим голосом.