Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

— У мене залишився багаж, — сказав він, — на станції Бломблгерст.

І він запитав її, як можна за ним, а потім досить чемно схилив забинтовану голову на знак подяки за пояснення.

— Завтра? — сказав він. — Немає швидкої доставки?

І, здається, дуже засмутився, коли вона відповіла «ні».

Чи вона впевнена? Немає жодної людини з візком, яка може доставити багаж?

Місіс Голл не відмовлялась відповідати на його запитання, і почалася розмова.

— Тут дуже крута дорога, сер, — сказала вона у відповідь на запитання про візок, а потім, згадавши, мовила: — Тут був нещасний випадок, понад рік тому. Перекинувся екіпаж. Усі загинули, крім кучера. Нещасний випадок, сер, — це ж один момент, чи не так?

Але гостя не так легко було розговорити.

— Певно, — сказав він крізь хустку, спокійно дивлячись на неї крізь непроникні окуляри.

— Але часу, щоб одужати, потрібно багато, чи не так? Колись син моєї сестри порізав руку косою, спіткнувся і впав на неї, і — благослови Боже! — він три місяці ходив із зав’язаною рукою, сер. Ви не повірите. Я тепер так боюся коси, сер!

— Я цілком можу зрозуміти це, — сказав гість.

— Він боявся, що доведеться робити операцію... так йому було погано, сер.

Приїжджий уривчасто засміявся, але, здавалося, проковтнув сміх.

— Невже? — спитав він.

— Так, сер. І не до сміху було тим, хто доглядав його, а моя сестра все возилася зі своїми малюками... Забинтовувати, сер, розбинтовувати. Отже, насмілюся сказати, сер...

— Дайте мені сірники, — раптом різко сказав гість. — Моя люлька згасла.

Міссіс Голл ураз замовкла. Це було, звичайно, неввічливо з його боку — отак урвати її після того, що вона йому розповіла. Вона здивовано поглянула на нього, проте згадала про два соверени і пішла по сірники.

— Спасибі, — сказав він, коли вона принесла їх, відвернувся від неї і знову втупився у вікно.

Очевидно, він був надто чутливий до теми операцій та бинтів. Вона так і не насмілилася сказати те, що хотіла, його поведінка розсердила її, і Міллі добряче перепало того дня.

Приїжджий залишався у вітальні до четвертої години, не даючи приводу для візитів. Здебільшого він сидів у темряві перед каміном, курив люльку — можливо, дрімав.

Раз чи два можна було почути, як він перегрібає вугілля, і було чутно, як він хвилин зо п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляє сам з собою. Потім крісло заскрипіло — він знову сів.

О четвертій годині, коли вже було досить темно, місіс Голл зібралася на силі, щоб піти і запитати гостя, чи хоче він чаю, до буфетної прийшов Тедді Генфрі, годинникар.

— Мій Боже! Місіс Голл, — сказав він, — яка жахлива погода для тонких чобіт!

На вулиці падав сніг.

Місіс Голл погодилася і помітила у нього в руках сумку з інструментами.

— Містере Тедді, — сказала вона, — коли ви вже тут, я буду рада, якщо ви подивитеся старий годиннику вітальні. Він іде і правильно вибиває час, але годинна стрілка завжди стоїть на шостій.

Вона провела Тедді Генфрі до вітальні, постукала у двері й увійшла.

Коли вона відчинила двері, її гість сидів у кріслі перед каміном і, здавалося, дрімав, звісивши перев’язану голову. Єдиним світлом у кімнаті було червоне зарево від вогню. Обличчя незнайомця було опущене. Усе було тьмяним, непевним і незрозумілим, тим більше що очі їй були засліплені після яскравого освітлення в буфетній. На мить їй здалося, що рот незнайомця — величезний, неймовірних розмірів, він ніби поглинув усю нижню частину його обличчя. Це відчуття тривало лише мить: біла пов’язка на голові, жахливо вирячені очі, і цей величезний рот. Потім гість заворушився, почав підніматися в кріслі, підняв руку. Вона відчинила двері ширше, щоб у кімнаті було світліше, і побачила його виразніше, з хусткою, що, як і раніше, закривала його обличчя. Тіні ввели її в оману...

— Ви не заперечуєте, сер, цей чоловік подивиться на годинник, сер? — запитала вона, оговтавшись від миттєвого шоку.

— Подивиться на годинник? — сказав він, дивлячись сонно, а потім, немов приходячи до тями: — Звичайно.

Місіс Голл пішла за лампою, а гість встав і потягнувся. Потім з’явилося світло, і містер Тедді, ввійшовши, побачив забинтовану людину. Він, за його власними словами, «сторопів».

— Добридень, — сказав незнайомець, як потім висловився містер Генфрі, «ніби лобстер».

— Я сподіваюся, — сказав містер Генфрі, — що не заважаю.

— Та нічого, — сказав незнайомець. — Хоча я вважав, — сказав він, звертаючись до місіс Голл, — що цей номер дійсно для мого особистого використання.