Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

— Я був ладен повбивати тих ідіотів! Я був знесилений від голоду... Нарешті я зайшов до іншого ресторану і замовив кімнату, пославшись на те, що в мене спотворене обличчя. На мене подивилися з цікавістю, але, звичайно, їм не було до цього діла, і я зміг поїсти. Їжа була не дуже добра, але я лишився задоволений. Поївши, я запалив сигару і став думати, що робити. А надворі буяла завірюха.

Що більше я думав, то ясніше розумів, яке безглуздя — бути невидимим у людному цивілізованому місті з вогким і холодним кліматом. Коли я планував свій експеримент, мені ввижалися тисячі переваг, і жодна з них не втілилася в життя. Я думав про все, чого тільки може побажати людина. Невидимість і справді давала змогу це все здобути, але ж не давала змоги з цього скористатися. Честолюбство? Який сенс у високому званні, коли тебе ніхто навіть не побачить? Кохання? Який сенс у прихильності жінки, якщо вона обов’язково виявиться Далілою? Мене не ваблять ні політика, ні слава, ні філантропія, ні спорт. Що ж залишалось? Заради чого я обернувся на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він замовк, погляд його блукав поза вікном.

— А як ви опинилися в Айпінґу? — спитав Кемп, боячись, щоб гість не урвав своєї роповіді.

— Я поїхав туди працювати. У мене жевріла надія... Я і тепер думаю про це... Про те, щоби повернутися назад, до свого колишнього вигляду... Коли я захочу, коли я зроблю все, що хотів зробити невидимим. Ось про це я й хотів би розповісти вам.

— Ви відразу поїхали до Айпінґа?

— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх нотаток, чекову книжку, купити білизну й замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу досягти своєї мети... Розрахунки я покажу вам, щойно дістану книжки. Отже, я поїхав. Я досі згадую ту завірюху і мороку з моїм носом — треба ж було берегти його, щоб він не змокав!

— А позавчора, — перебив Кемп, — коли вас викрили, ви трохи... Судячи з газет...

— Так, трохи... Може, я вбив того дурного констебля?

— Ні, він ніби одужує.

— Його щастя... Мені направду урвався терпець. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а крамар?

— Ніхто не помирає, — відповів Кемп.

— Про бродягу я цього ще не скажу, — зі злостивою посмішкою зауважив Невидимець. — Такі люди, як ви, Кемпе, навіть не уявляють, що таке гнів! Працювати протягом років, планувати, обдумувати — і раптом наштовхнутися на якогось ідіота... Дурні всіх гатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так піде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.

— А що ми робитимемо зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.

Він присунувся ближче до гостя, щоб той не міг побачити трьох чоловіків, які підіймалися на пагорб — надто повільно, як здавалось Кемпові.

— Що ви збирались робити? У вас була мета?

— Я хотів утекти з країни, але побачив вас і передумав. Тепер спека, мені легше залишатись невидимим, тож я думав податись кудись на південь. Мою таємницю викрито, і всі шукатимуть закутану людину в масці. Це складно, але я хотів би вирушити за кордон — звідси йдуть пароплави до Франції, а звідти я б дістався залізницею до Іспанії чи Алжиру. То було б уже не складно. Там завжди можна бути невидимим і, значить, жити... і працювати. Бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.

— Зрозуміло...

— Ця тварюка вирішила пограбувати мене! Цей бродяга сховав мої книги, Кемпе! Сховав книги! О, якби я впіймав його!

— Краще було б спершу забрати книги.

— Але де ж він? Ви знаєте, де він?

— Він у міській поліції. І на своє власне прохання замкнений на ключ у найнадійнішій камері.

— Мерзотник! — вигукнув Невидимець.

— Це затримує виконання ваших планів.

— Ми повинні дістати книги. Ці книги для мене — питання життя або смерті.

— Звичайно, — погодився Кемп, який тривожно прислухався, чи не чути надворі кроків. — Звичайно, ми повинні дістати книги. Це буде не складно, якщо він не знатиме, наскільки вони для вас важливі.

— Так, — відповів Невидимець і замислився.

Кемп не міг придумати, як продовжити розмову, коли Невидимець заговорив знову:

— Те, що я потрапив до вас, Кемпе, змінило всі мої плани. Ви можете зрозуміти мене. У нас іще багато можливостей, неймовірних можливостей — хоча сталося те, що сталося, хоча відбувся такий розголос, хоча я втратив свої книги... Ви ж нікому не говорили, що я тут? — раптом спитав він.