Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

Кімната була бідна, дивна, на підлозі валялася ціла купа масок. На столі холонув його запізнілий сніданок, — і знаєте, Кемпе, мене дуже дратував запах кави і те, що я змушений був дивитись, як він снідає. А його манера їсти виводила мене з себе.

У кімнатці було троє дверей, одні нагору, інші — вниз, але всі були зачинені. Я не міг вийти з кімнати, поки він був там, не міг навіть поворухнутися, оскільки вже усвідомив, який він чутливий, а протяг дув мені в спину так, що я двічі мало не чхнув.

Відчуття мої були цікаві, але я зголоднів, і мене охопила лють ще до того, як він доїв. Нарешті він поставив свій жалюгідний посуд на чорну олов’яну тацю, де спершу стояв чайник, і, змівши з забрудненої гірчицею скатертини крихти, рушив до виходу. Ноша не дозволила йому зачинити за собою двері, а він би обов’язково зачинив їх, бо я ще ніколи не бачив людини, яка б так ретельно зачиняла двері. Я пройшов за ним у брудну кухню в підвалі. Я мав задоволення бачити, як він миє посуд, а потім зрозумів, що робити тут нічого, а мої босі ноги мерзнуть на кам’яній підлозі, я знову піднявся нагору й сів у крісло навпроти каміна. Вогонь ледве горів, і я, не подумавши, підкинув трохи вугілля в камін. На звук відразу ж повернувся господар, обдивився всю кімнату і мало не доторкнувся до мене. Але, здавалося, оглядом він залишився незадоволений і, перш ніж вийти, ще раз пробіг очима по кімнаті.

Я сидів у вітальні, здавалося, цілу вічність. Нарешті він пройшов і відчинив двері нагору. Крадькома я пішов за ним.

На сходах він несподівано спинився, і я мало не налетів на нього. Він обернувся і прислухався, дивлячись мені просто в обличчя.

— Присягаюся... — промовив він.

Довгою волосатою рукою він смикав себе за нижню губу, очі його бігали то вгору, то вниз по сходах. Потім він буркнув щось і рушив далі.

Його долоня вже лежала на ручці дверей, але він знову зупинився зі спантеличеним і гнівним виразом на обличчі. Вочевидь, у нього був надзвичайно гострий слух і він чув навіть мої тихі рухи.

— Ну, якщо тут хтось є!.. — вилаявся він і, не закінчивши погрози, сунув руку в кишеню. Не знайшовши там нічого, він, спотикаючись, зійшов униз, а я сів на верхній сходинці, чекаючи на нього.

Він повернувся, досі бурмочучи, відчинив двері до кімнати і, перш ніж я встиг увійти, зачинив їх перед самим моїм носом.

Я вирішив обстежити будинок і витратив на це певний час, бо рухатись треба було якомога тихше. Будинок був старий, і в ньому було так вогко, що шпалери в мансарді повідставали від стін. Крім того, в ньому було повно пацюків.

Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся сильно натискати на них. В одніх кімнатах зовсім не було меблів, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи з його вигляду, з других рук. У якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я так захопився його розбиранням, що знову забув про гострий слух господаря. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я підвів голову, і саме вчасно.

Господар пильно вдивлявся в перетрушену купу одягу, а в руці тримав старомодний револьвер.

Я завмер на місці, поки він, розкривши рот, підозріло роздивлявся довкола.

— То, мабуть, вони, — тихо сказав він. — Чорти б їх забрали.

Він обережно зачинив двері і відразу ж замкнув їх на ключ. Кроки його віддалилися. Я зрозумів, що мене замкнено в кімнаті, і не знав, що робити.

Я пройшов від дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Я знову розізлився, але вирішив-таки переглянути одяг і стягнув з верхньої полиці якийсь клунок. Господар повернувся знову, причому з іще похмурішим виглядом. Цього разу він таки доторкнувся до мене і, вкрай вражений, відскочив назад і зупинився посеред кімнати.

Потім він трохи заспокоївся. «Пацюки», — сказав він напівголоса, приклавши пальці до губ, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула підлога. Тоді господар із револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі клав у кишеню. Коли я зрозумів, чого він прагне, мене охопив гнів, і я насилу стримав себе. Я вже знав, що він сам у будинку, і при першій же нагоді трохи згодом стукнув його по голові.

— По голові? — спитав Кемп.

— Так, по голові! Коли він спускався вниз. Ударив табуреткою, що стояла на сходовому майданчику. Він покотився, наче мішок зі старими чобітьми.

— Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності...

— Все це дуже добре для звичайних людей! Але ж я мусив перевдягнутися і вийти з будинку так, щоб мене ніхто не бачив. Нічого іншого я не вигадав. А потім заткнув господареві рот жилеткою і зав’язав його у простирадло.