Бернар Вербер - Завтра будуть коти

Врешті-решт він згорнувся клубком у кутку коридора і більше не ворушився.

Увечері я помічаю якусь активність біля вхідних дверей. Біжу щодуху подивитися, що відбувається. До моєї служниці прийшов якийсь самець. Він повторює слово, що, ймовірно, означає його ім’я: «Томас».

Він значно вищий за неї, має білу шерсть, зелені очі, мускусний запах поту. У нього великі руки й ноги, в руках — жмуток квітів. Він мені відразу не сподобався.

Але Наталі не здригається від огиди, як я, вона наближає до нього губи, і їхні роти липнуть один до одного. Я ніколи не зрозумію цих людських звичок. Потім він масує їй груди і сідниці.

Вона не відштовхує його, навпаки — стогне від задоволення, мов заохочуючи його продовжувати.

Нарешті вони заспокоюються і йдуть до вітальні. Там їдять з таці, дивлячись настінний моноліт телевізора. Вони не відводять очей від екрана, швидко дихають. Наталі і Томас наче збуджуються від зображень людей без голів й інших, які раз у раз викрикують одні й ті ж фрази і махають кулаками. Тепер, коли мені вдається все краще й краще розшифровувати ці картинки, я бачу, що юрба горлає однаково — незалежно, чи то війна, чи футбол, — очевидно для того, щоби підбадьорити найкращих.

Наталі тремтить, потім плаче. Перш ніж я встигаю підбігти і вилизати її, той самець знову прилипає ротом до її губ, а потім бере за руку й забирає до спальні. Далі зачиняє за собою двері.

За звуками і запахом я розумію, що вони зайнялися репродуктивним актом. Це, мабуть, рефлекс цього виду: коли одні люди вмирають, інші намагаються компенсувати втрату індивідів, виробляючи нових.

На якусь мить я шкодую, що була такою суворою з Феліксом, і кличу його до підвалу. У сутінках, де пахне мишачим послідом і пилюкою, я відкриваю йому свій грандіозний життєвий проект, що має на меті встановити міжвидову комунікацію і в межах якого я збираюся колись за допомогою нявкоту віддавати прямі накази людям, аби не було ніяких більше непорозумінь.

Його жовтий погляд — порожній. Йому не цікаво ні розуміти людей, ані говорити з ними, каже він мені. Яка обмежена істота!

Найгірше те, що він почувається щасливим: без амбіцій, без цікавості, у своєму маленькому жалюгідному світі білого ангорського кота без найменшого натяку на якусь візію навколишнього світу.

Піфагор має рацію: багато хто обмежується куцим світом дому, в якому живе. Невігластво заспокоює таких, а цікавість бентежить, їм потрібні схожі один на одного дні, де завтра буде наступним вчора, а все, що вже відбулося, мало би відтворитися знову.

Тому я відмовляюся вчити Фелікса і ділитися з ним своїми проектами.

Я трохи знервована, тож пропоную йому стати мені у пригоді та зайнятись коханням з моїм тілом. Його не треба довго просити. Відчуваю, як він входить у мене. Відчуваю твердий кілочок його пеніса у своїй вагіні, мені боляче, але я терплю, зціпивши зуби. Фелікс смикається, потім здригається: він виявився посереднім сексуальним партнером. Без завзяття, без фантазії, він навіть не кусав мене за шию, а я обожнюю в такі моменти відчувати пару добрих ікол у себе на загривку.

Коли задоволення наростає, я думаю про Піфагора, аби дістати натхнення. Можливо, в цьому полягає головна відмінність сексуальності людей і котів. Ми потребуємо почуттів, щоби кохатися, а для них — це лише репродуктивний акт з метою виживання виду, так вони знімають стрес, коли почуваються надто нервовими чи стурбованими.

Фелікс швидко збуджується і погано стримує енергію. На мою думку, він ще не вміє скеровувати свої почуття у правильне русло. Тертя дратує мене. Я нявчу, ангорець, мабуть, думає, що це від оргазму. Він еякулює. Було коротко. Щонайбільше кілька десятків секунд. Зазвичай після кохання я люблю поговорити, але цього разу волію залишитися на самоті, тому махаю йому, щоб забирався геть. На щастя, він не сперечається.

Я знову думаю про сіамця, він справді мені подобається, і весь вечір мене турбує питання: як він може знати стільки речей, що мені невідомі? Піднімаюся на третій поверх і всідаюся на перила, щоб стежити за сусіднім балконом. Його немає, і я нявчу, щоб закликати його.

Здається, за фіранками я бачу силует. Це Він?

Однак більше нічого не можу розгледіти, навіть за прочиненим вікном. Я впевнена, що він мене почув, і якщо попри те переховується за фіранками, то, мабуть, не бажає зі мною розмовляти.

Може, він шкодує, що так багато розказав мені про людей.

Або я його відлякала.

Ех, так хотілося, щоб він продовжив розповідь про тероризм, а також про наближення війни, хоча наразі її можна було спостерігати лише по телевізору.