Клайв Стейплз Льюис - За межі мовчазної планети. Переландра

— Авжеж, — мовив Тор. — Я й сам про це не здогадувався, але відколи ми зустрілися тут на вершині, наш світ здійснив повний оберт навколо Арболу.

— Рік? — приголомшено перепитав Ренсом. — Цілий рік? О Господи, що ж сталося за цей час у моєму темному світі! Скажи, Отче, ти відчував, що час минає так швидко?

— Ні, не відчував, — сказав Тор. — Гадаю, хвилі часу віднині часто бігтимуть для нас по-різному. Ми зможемо на власний розсуд вирішувати, піднятися нам понад ними, щоб побачити їх усі разом, чи долати хвилю за хвилею, як раніше.

— Мені здається, — сказала Тінідріл, — що сьогодні, коли рік повернув нас на те саме місце в Небесах, елділи прийдуть, щоб забрати Пістрявого назад до його світу.

— Ти маєш рацію, Тінідріл, — погодився Тор, а тоді глянув на Ренсома і додав: — Поглянь, якась червона роса тече у тебе з ноги.

Ренсом зиркнув униз і побачив, що ранка на п’ятці все ще кривавить.

— Так, — мовив він. — Злий вкусив мене за ногу. Це — гру, кров.

— Сядь на землю, друже, — сказав Тор. — Я обмию тобі ногу.

Ренсом збентежився, та Владар все ж усадив його па березі, а сам, опустившись навколішки, взяв до рук поранену ногу й уважно оглянув.

— Отже, це — гру , — озвався він нарешті. — Я ніколи раніше її не бачив. Нею Малелділ воскресив світи ще до того, як хоч один із них було створено.

Він довго омивав ногу в озері, але кров і далі сочилася з неї тонесенькою цівочкою.

— Значить, Пістрявий помре? — спитала врешті-решт Тінідріл.

— Не думаю, — відповів Тор. — Тому з його роду, хто дихав повітрям Святої гори і втамовував спрагу тутешньою водою, померти не так легко. Адже й перші люди твого роду не скоро навчилися помирати після вигнання з раю, правда?

— Так, я чув, що перші покоління жили дуже довго, — сказав Ренсом, — але вважав це вимислом, поезією, й особливо над цим не задумувався.

— Дивіться! — вигукнула раптом Тінідріл. — Елділи повернулися по тебе.

Рейсом озирнувся і побачив не ті білі, схожі на людей постаті, якими він востаннє бачив Марса і Венеру, а лишень дві ледь помітні для ока плями світла. Владар із Владаркою легко впізнали елділів і в цій подобі; Ренсомові подумалося, що так само й земні королі з першого погляду впізнають своїх близьких — нехай навіть у незвичному вбранні.

Тор випустив з рук Ренсомову поранену ногу, той підвівся, і вони втрьох підійшли до білого ящика. Кришка лежала збоку на землі. І Ренсома, і Тора з Тінідріл раптом охопило бажання хоч трошки відтягнути мить прощання.

— Як називається те, що ми зараз відчуваємо, Торе? — запитала Тінідріл.

— Не знаю, — відказав Владар. — Колись я дам цьому почуттю назву, але не сьогодні.

— Схоже на плід із дуже товстою шкіркою, — мовила Тінідріл. — Його м’якоть — це радість, яка охопить нас, коли ми знову зустрінемось у Великому Танці. Але шкірка та й справді дуже товста — мені й не злічити, скільки в ній літ…

— Тепер ти знаєш, — сказав Тор, — що хотів з нами зробити Злий. Якби ми його послухали, то спробували б дістатися до тієї м’якоті, не прокушуючи шкірку.

— І та м’якоть зовсім не була б тоді така солодка, — додала Тінідріл.

— Час вирушати, — пролунав у повітрі чистий голос когось із елділів. Лягаючи у ящик, Ренсом ніяк не міг знайти слів, які згодилися б для прощання. Стінки ящика здіймалися високо, ніби справжні стіни, а вгорі, немов у віконній рамі, виднілося золоте склепіння неба та обличчя Тора й Тінідріл. «Прикрийте мені очі», — попросив він, і Владар із Владаркою зникли, але відразу ж і повернулися з оберемками червоних лілій в руках. Обидвоє схилилися і поцілували його, Владар підняв руку у благословенні — і то було останнє, що бачив Ренсом у тому світі. Ніжні, прохолодні пелюстки сипалися й сипалися йому на обличчя, аж доки він зовсім не потонув у духм’яній червоній хмарі.

— Все готово? — почувся голос Владаря. — Прощавай, друже і спасителю, прощавай! — пролунали вже обидва голоси, Тора і Тінідріл. — Прощавай доти, доки ми втрьох не вийдемо за межі часу. Завжди згадуй про нас Малелділові, а ми згадуватимемо про тебе. Нехай буде з тобою Його сила, слава і любов.

Ренсом почув, як глухо стукнула, закриваючись, кришка, потім іще кілька секунд до нього долинали звуки ззовні, зі світу, від якого він уже був відокремлений довіку, а тоді свідомість покинула його.

Велс, Герберт (1866–1946) — англійський письменник, автор утопічних, науково-фантастичних («Машина часу», «Війна світів») і побутово-соціальних романів, а також популярної «Історії світу».