Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Г'ю не встиг поворухнутися, як Сінтія вже виймала зі сміттєвого відра зіжмакану обгортку з-під бандеролі.

На поштовому штемпелі красувався — напис «НОВИЙ ОРЛЕАН. ЛУЇЗІАНА».

Сінтія підвела погляд:

— Новий Орлеан. Хіба не туди зараз прямує Роджер?

Клацнула ручка. Двері відчинилися і зачинилися в думках у Фортнума. Клацнула інша ручка, ще одні двері розчинилися навстіж і потім зачинилися. У повітрі стояв запах сирої землі.

За якусь мить він набирав номер на телефоні. Слухавку довго ніхто не брав, аж поки на протилежному кінці дроту не відгукнулася Дороті Вілліс. Він так собі й уявив, як вона одиноко сидить у надмір освітленому будинку. Тихо з нею поговорив, а потім прокашлявся і спитав:

— Слухай, Дороті. Я розумію, що питання може здатися дурнуватим, але чи не отримували ви ніяких бандеролей спецдоставкою за останні пару днів?

— Ні, — слабким голосом відповіла вона, а потім додала: — А ні, зажди. Три дні тому. Проте я гадала, ти в курсі. Цим займаються всі хлопці в нашому районі.

Фортнум обережно зважував її слова.

— Чим займаються?

— А чого ти цікавишся? — відказала вона. — У вирощуванні грибів немає нічого протизаконного, правда ж?

Фортнум заплющив очі.

— Г'ю? Куди ти пропав? Повторю, у вирощуванні грибів...

Він повільно поклав слухавку.

Вітер колихав штори, напнуті місячним серпанком. Клацав годинник. Спальню накривала хвиля зі світу опівнічників. З тої вранішньої миті, коли він вслухався в голос пані Ґудбоді, що ясно бринів у повітрі, здавалося, минув мільйон років. Опівдні розповідь Роджера нагнала хмари на сонечко. Потім телефоном наслухався лайки від поліцейських із південних штатів. Згодом, під усе дужчий гуркіт локомотива, він знову розмовляв із Роджером, що їхав кудись світ за очі. І врешті-решт повторна бесіда із пані Ґудбоді через паркан.

— Боже, як же швидко він росте!

— Хто росте?

— Marasmius oreades.

Фортнум різко розплющив очі і скочив на ноги.

За хвилину він уже гортав на першому поверсі біологічний довідник. Його палець втупився у слова: «Marasmius oreades — опеньок луговий, росте на відкритих трав'яних місцях улітку та ранньої осені»...

Книга випала з його рук.

Надворі він мовчки запалив сигарету. Стояла глупа літня ніч.

У небі чиркнув метеор. Тихо шелестіло листя на деревах.

Хлопнули парадні двері.

До нього в халаті підійшла Сінтія.

— Не спиться?

— Мабуть, занадто спекотно.

— Геть не спекотно.

— Hi, — погодився він і потер плечі. — Я б сказав, насправді холодно.

Він двічі затягнувся і, не дивлячись на Сінтію, промовив:

— Сінтіє, а що як... Раптом Роджер сьогодні вранці мав рацію? — Він пхикнув і правив далі: — А пані Ґудбоді? Раптом і вона права? Відбувається щось жахливе. Наприклад, е-е... вторгнення на Землю із космосу, га? — він кивнув у небо з його мільйонами зірок.

— Г'ю...

— Ні, дай-но я вже виллю душу.

— Це ж цілком очевидно. Про яке вторгнення ти говориш? Ми б уже давно щось помітили. Та і як воно взагалі може відбуватися?

Сінтія і собі задерла голову, намагаючись виголосити якийсь аргумент, але чоловік її перебив:

— Ні, мова не про метеори і не про летючі тарілки — їх ми бачимо. Раптом це які-небудь бактерії? Космічного походження? Такі ж і справді існують.

— Ну, я колись про таке читала.

— Спори, насіння, пилок, віруси мільярдами потрапляють у нашу атмосферу щосекунди, і це відбувається не один мільйон років. Зараз ми сидимо з тобою під невидимим дощем. І він іде над усією країною, над усіма містами й містечками. Навіть зараз над нашим газоном.

— Нашим газоном?

— І над двором пані Ґудбоді також. Але такі люди, як вона, постійно сапають бур'ян, кроплять рослини отрутою, нищать поганки в траві. У місті будь-якій чужій формі життя складно буде існувати. Ще й клімат часто непереливки. Найліпше осоння в нас на півдні: в Алабамі, Джорджії, Луїзіані. Там у вологих болотах їм просто рай — рости собі на здоров'я.

Але Сінтія вже не могла стримувати сміх.

— Невже ти справді віриш, що в якійсь там «Лісовій галявині» чи іншій новоствореній компанії з оранжереями директорують шестифутові гриби з іншої планети?

— Ну, якщо це формулювати таким чином, то і справді звучить кумедно.

— Кумедно? Та живота можна надірвати зо сміху! — І, закинувши голову, вона вволю розреготілася.

— Та святі ж небеса! — раптом роздратувався Фортнум. — Щось тут відбувається! Пані Ґудбоді корчує гриби і бореться з ними! У ту саму мить, яку ти, звісно ж, назвеш збігом обставин, ми спецдоставкою отримуємо бандероль. А що в тій бандеролі? Гриби для Тома! Що ж іще трапилося? Роджер боїться невідворотного кінця! За пару годин зникає, а потім відправляє нам телеграму із пересторогою не брати чого? Правильно! Спецдоставки з грибами для Тома! А чи не отримував часом подібної посилочки і син Роджера за останні пару днів? Отримував! Звідки ж їх відправник? З Нового Орлеана! А куди відправився Роджер після того, як був зник? У Новий Орлеан! Розумієш, Сінтіє, ти розумієш? Я анітрохи не розчарувався б, якби між усіма цими подіями і справді не існувало жодного зв'язку! Роджер, Том, Джо, гриби, пані Ґудбоді, бандеролі, адресати і відправники. Всі вони вкладаються в одну-єдину схему!