Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

— Що? Том? Та я вже здалася. Ці кляті гриби так багато для нього значать. Крім того, там, у підвалі, вони нікому не заважають, сидять собі в субстраті та й годі...

— Справді? — ніби зі сторони почув свій голос Фортнум.

— А що там Роджер? — взяла його попід руку Сінтія.

— Він і справді десь подівся.

— Чоловіки, чоловіки, чоловіки.

— Ти не права. Останні років десять я бачився із Роджером практично щодня. Коли ти настільки добре знаєш чоловіка, то добре бачиш, як у нього справи вдома, працює зараз духовка чи дирчить кухонний комбайн. Смерть іще не поставила своєї печатки в нього на чолі, і він не ганявся за вічною молодістю, визбируючи персики в чужих садках. Ні-ні, я присягаюся, що поставив би свій останній долар на те, що Роджер...

За спиною теленькнув вхідний дзвінок. На терасу тихо піднявся хлопчик-посильний, затиснувши телеграму в руці.

— Фортнум?

Сінтія клацнула вимикачем у залі, поки він гарячково розривав пакет і розгладжував аркуш паперу.

«ЇДУ НОВИЙ ОРЛЕАН. ЦЯ ТЕЛЕГРАМА МОЖЕ ПРИЙТИ НЕЗРУЧНИЙ МОМЕНТ. НЕ ПРИЙМАЙТЕ ПОВТОРЮЮ НЕ ПРИЙМАЙТЕ ЖОДНУ БАНДЕРОЛЬ СПЕЦДОСТАВКОЮ».

Сінтія відірвала погляд від папірця.

— Я нічого не розумію. Про що він?

Але Фортнум, не гаючи жодної миті, вже набирав номер телефону:

— Операторе? З'єднайте мене з поліцією, і швидше!

О десятій п'ятнадцять телефон ушосте продзвенів того вечора. Слухавку підняв Фортнум і роззявив рота з подиву:

— Роджере? Де ти?

— Де я, побий тебе грім? — легко відгукнувся Роджер, що нібито навіть був у піднесеному настрої. — Ти чудово знаєш, де я, бо несеш за це відповідальність. Я мав би сердитися на тебе!

Сінтія, побачивши кивок Фортнума, поквапилася до паралельного телефону в кухні, і коли в слухавці пролунало тихеньке клацання, чоловік продовжив:

— Роджере, присягаюся, я не знаю. Я отримав від тебе цю телеграму...

— Яку ще телеграму? — весело перепитав Роджер. — Ніяких телеграм я не відправляв. Зате до мене в купе як грім із ясного неба вдирається поліція, знімає з потягу, що іде на південь, висаджує десь у чорта на запічку, і тепер я мушу дзвонити тобі, щоби спекатися їх. Г'ю, якщо це такий розіграш...

— Але ж, Роджере, куди ти був заподівся?!

— Поїхав у відрядження, а не «заподівся». Дороті з Джо в курсі.

— Щось я геть заплутався, Роджере. То ти в безпеці? Тебе ніхто не шантажує? Не змушує розказувати мені це по телефону?

— Та все в мене гаразд. Я здоровий, вільний і безстрашний.

— А як же твої погані передчуття?

— Нісенітниці! А тепер послухай, я ж добре поводився?

— Звісно, Роджере...

— То будь слухняним хлопчиком і дай мені поїхати. Подзвони Дороті і перекажи їй, що я повернуся за п'ять днів. Як вона могла про це забути?

— Не знаю, Роджере, але забула. То що, побачимося за п'ять днів?

— П'ять днів. Клянуся.

Голос і справді звучав переможно і тепло. Це був добрий старий Роджер. Фортнум помахав головою.

— Роджере, — знову звернувся він до друга, — це був найскаженіший день у моєму житті. Ти ж не тікаєш від Дороті? Господи, мені-то можна сказати.

— Я її кохаю всім серцем. Тут уже прибув лейтенант Паркер із поліції Ридж-тауна, так що мушу йти. Бувай, Г'ю.

— Бу...

Але на лінії вже звучав розгніваний голос лейтенанта. Що собі думав Фортнум, коли втягнув їх у цю авантюру? Що взагалі відбувається? За кого він себе має? Хотів він урешті-решт чи не хотів, щоб його так званого друга заарештували?

— Не хотів, — видушив із себе десь посередині цієї тиради Фортнум і поклав слухавку, уявляючи, як у цю мить чужий голос оголошує «Посадку завершено!» і поїзд із страшенним гуркотінням рушає від перону станції за двісті миль на південь щохвилини темнішого вечора.

До вітальні дуже повільно зайшла Сінтія.

— Я почуваюся такою дурепою, — сказала вона.

— Думаєш, мені зараз краще?

— Але хто ж тоді надіслав телеграму і чому?

Фортнум налив собі чарку віскі, але так і завмер посеред кімнати, розглядаючи трунок.

— Я рада, що в Роджера все гаразд, — нарешті проказала його дружина.

— У нього не все гаразд, — заперечив її чоловік.

— Але ж ти щойно сам сказав...

— Нічого я не сказав. А ти гадаєш, ми справді могли силоміць ізсадити його з потягу і закувати кайданки, якщо він сам стверджував, що в нього все добре?! Ні. Телеграму відправляв він, але пізніше передумав. Чого, чого, чого? — Фортнум міряв кімнату кроками, посьорбуючи із чарки. — Навіщо попереджати нас про ці бандеролі і спецдоставку? Єдину посилку за весь рік, що підпадає під його опис, сьогодні вранці отримав Том... — кінець речення повис у повітрі.