Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

— Сподіваюсь, якось і справді навідаюся до тебе в гості, Г'ю. Принаймні, хочеться в це вірити.

Провівши Роджера поглядом, Фортнуму раптом схотілося завмерти. Несподівано для себе він усвідомив, що дихає дуже глибоко, зважуючи тишу навколо. Він облизав губи і відчув на них сіль. Подивився на руку, що лежала на вікні, і на гру сонячних зайчиків по золотистих волосинках. На пустирі тільки вітер шелестів. Фортнум вихилився подалі назовні, щоб поглянути на сонце, та воно так люто обпекло його обличчя, що довелося знову ховатися в затінку салону. Чоловік видихнув, а потім розсміявся і рушив зі стоянки.

Від склянки з лимонадом ширилася прохолода, яка відгонила присмаком поту. В ній мелодійно дзеленькали кубики льоду, а сам напій рівною мірою будив кислі і солодкі рецептори на язику. Фортнум відсьорбнув, посмакував і, заплющивши очі, відкинувся назад у плетеному кріслі-гойдалці на ґанку, який тонув у надвечірньому присмерку. Десь у моріжку газону стрекотіли цвіркуни. Навпроти нього клацала спицями Сінтія і з цікавістю вивчала чоловіка, і він не міг не помітити її уваги до нього.

— Що ти надумав? — нарешті спитала вона.

— Слухай, Сінтіє, — відповів Фортнум, — у тебе все гаразд із інтуїцією? Ця погода віщує нам землетруси? Ми провалимося під землю? Чи хтось оголосить Америці війну? Чи, може, просто наш дельфіній [22] Дельфіній, інші назви: (зозулині) черевички, комарові носики, косарики, остріжки, (польові) сокирки, цар-зілля ( Delphinium , назва якого походить від схожості квітки із головою дельфіна, або від назви грецького міста Дельфи, в околицях якого росло чимало дельфінію, 1753, Карл Лінней) — рід одно- і багаторічних трав'янистих рослин із родини жовтецевих, до якого входить понад 450 видів, поширених по всій Північній півкулі. усохне від якоїсь тлі?

— Зараз, зажди, тільки налаштую п'яту точку.

Г'ю розплющив очі і поглянув на Сінтію, котра в свою чергу примружилася і завмерла наче вкопана, склавши руки на колінах. Зрештою вона похитала головою і всміхнулася:

— Ні, війни нам ніхто не оголошував. Під землю ніхто не провалюється, і в нашому саду навіть немає тлі. А що?..

— Та нічого. Просто в мене було забагато апокаліптичних розмов сьогодні. Щонайменше, дві, і...

Аж раптом настіж розчахнулися двері-сітка, і Фортнум аж підскочив, ніби його хтось ужалив.

— Що за?!.

На терасу вийшов Том із дерев'яним піддоном садівника в руках.

— Пробач, — перепросив він. — Що сталося, тату?

— Нічого, — Фортнум підвівся з радістю, що має нагоду розворушити кінцівки. — Це твій врожай?

— Його частина, — Том охоче підійшов із піддоном ближче. — Господи, але ж як швидко вони ростуть! Щедрий полив, і тільки подивися, як вони вимахали всього за сім годин! — Хлопець примостив піддон на столику між батьками.

Гриби і справді неабияк вродили. Сотні дрібних сірувато-коричневих шапок повитикалися з вологого субстрату.

— Хай мені грець, — вражено проказав Фортнум.

Сінтія була простягла руку, щоб торкнутися піддону, але все-таки збентежено її відсмикнула.

— Терпіти не можу всяких скигліїв, але ж... це справді звичайні їстівні гриби?

— А ти думала, чим я тебе годуватиму? — ображено відказав Том. — Отруйними?

— Ну, знаєш... — хутко відповіла Сінтія. — А як ти їх відрізняєш?

— Їм, — відповів Том. — Якщо після цього лишаєшся живий, то це їстівний гриб. Якщо ж падаєш замертво долі, то...

Том загоготів на всі груди, чим повеселив батька, але змусив матір скривитися. Вона сіла назад у своє крісло.

— Вони... вони мені не подобаються, — резюмувала вона.

— Горе та й годі, — сердито схопив свій піддон Том. — У цьому домі управляють самі зануди. — І похмуро почовгав геть.

— Томе... — був гукнув його Фортнум.

— Забудь, — перебив його Том. — Усі чогось напоумилися, що їх розорить один підприємливий хлопець. Ну, то й до біса!

Фортнум повернувся у будинок, Том саме спускав піддон із грибами в підвал, після чого грюкнув дверима і вибіг надвір через чорний хід.

Г'ю повернувся до дружини, яка, приголомшена, відвернулася вбік.

— Пробач, — сказала вона. — Не знаю чого, але я просто мусила це сказати Томові. Я...

Задзвенів телефон. Фортнум протягнув дріт на ґанок і аж потім підняв слухавку.

— Г'ю? — Це була Дороті Вілліс. Її голос несподівано здався дуже старим і переляканим. — Г'ю, а мій Роджер не в тебе ж, правда?

— Дороті? Ні, не в мене.

— Він зник! — пролунав голос у слухавці. — У шафі немає всіх його речей! — Вона почала ридати.