Фрэнк Херберт - Єретики Дюни

Теґ вийшов за ним слідом. Пізнав це місце. То була одна з «надійних» адрес, які він отримав від Служби безпеки Бене Ґессерит. Очевидно, інформація Сестринства перестала відповідати дійсності. Однак сталося це недавно, бо Муззафар не дав знаку, що Теґ може знати це місце.

Коли вони підійшли до дверей, Теґ помітив, що інша захисна система, яку він бачив під час першої подорожі по Айсаю, залишилася незмінною. Стовпи, що стояли тут, ледь помітно відрізнялися від інших, розміщених уздовж бар’єра з дерев і живоплотів. Ці стовпи були сканелайзерами, керованими з приміщення десь у будинку. Їхні ромбічно з’єднані конектори «зчитували» простір між ними й будинком. Досить легенького натиску на кнопку в сторожовій кімнаті — і сканелайзери покрають на шматки м’яса будь-яку живу плоть, що перетне їхні поля.

Біля дверей Муззафар зупинився і глянув на Теґа.

— Всечесна Матрона, з якою ви зараз зустрінетеся, наймогутніша з усіх, що прибули сюди. Вона не терпить нічого, крім цілковитого послуху.

— Як я розумію, ви мене попереджаєте.

— Я знав, що ви зрозумієте. Називайте її Всечесною Матроною. Цього досить. Рушаймо. Я дозволив собі таку вільність і приготував для вас новий мундир.

Кімната, куди завів його Муззафар, належала до тих, яких Теґ не бачив під час свого попереднього візиту. Невелика й так заставлена чорними скриньками, які постійно цокотіли, що для них двох залишилося небагато місця. Кімнату освітлювала єдина жовта світлокуля під стелею. Муззафар втиснувся у куток, а Теґ тим часом зняв з себе забруднений і пом’ятий мундир, який носив від виходу з не-кулі.

— Мені прикро, що не можу запропонувати вам купелі, — сказав Муззафар. — Та ми не можемо зволікати. Вона втрачає терпіння.

У мундирі Теґ почув себе іншою людиною. Це був знайомий чорний однострій, навіть із зірочками на комірі. Тож він мав постати перед цією Всечесною Матроною як башар Сестринства. Цікаво. Він знову цілковито був башаром, хоча годі сказати, що те могутнє почуття ідентичності колись його покидало. Але мундир доповнював і проголошував це. У цьому вбранні Теґ не мав потреби якось додатково підкреслювати те, ким він був.

— Так краще, — сказав Муззафар, ведучи Теґа до передпокою, а звідти крізь двері, які він пам’ятав. Так, тут він зустрічався з «надійними» контактами. Тоді він добре розпізнав функції кімнати, схоже, що й зараз нічого в ній не змінилося. Уздовж лінії, де стеля змикалася зі стінами, тяглися ряди мікроскопічних комунікаторів, замаскованих під срібні напрямні стрічки до світлокуль, що плавали вгорі.

«Той, за ким стежать, цього не бачить , — подумав Теґ. — А у Спостерігача мільярд очей».

Його подвійне бачення попереджало про небезпеку, але це не було негайне насилля.

У цій кімнаті в п’ять метрів завдовжки й чотири завширшки велися справи на найвищому рівні. Торгівля не передбачала виставляння справжніх грошей. Люди тут бачили тільки портативні еквіваленти того, що вважалося валютою. Це міг бути меланж або молочні су-камені розміром з очне яблуко. Ідеально круглі, вони здавалися водночас блискучими й м’якими, але райдужно променіли, коли на них падало світло чи коли вони торкалися живих тіл. Це було місце, де данікен меланжу чи складана торбинка з су-каменями сприймалися як щось цілковито природне. Тут переходили з рук у руки суми, достатні для купівлі планети, — для цього досить було кивнути головою, кліпнути, тихо пробурмотіти. Жодних гаманців із валютою при цьому. Найближчу до них роль відігравали тонкі прозорі кейси, із захищених отрутою нутрощів яких виймали тонкі аркуші кристалічного рідуліанського паперу. На них непідробним друком були записані дуже великі числа.

— Це банк, — сказав Теґ.

— Що? — Муззафар пильно дивився на зачинені двері у протилежній стіні. — О, так. Вона невдовзі з’явиться.

— Зараз, звичайно, вона за нами стежить.

Муззафар не відповів нічого, але міну мав похмуру.

Теґ озирнувся довкола. Чи змінилося тут щось від його попередніх відвідин? Він не бачив жодних значущих змін. Міркував, чи подібні святилища якось особливо змінюються впродовж еонів. На підлозі лежав росовий килим, м’який, як пух казарки, і білий, наче підчеревина хутряного кита. На ньому зблискували росинки, та це був обман зору. Боса стопа (не те щоб це місце бачило колись босу стопу) не відчула б нічого, крім пестливої сухості.

Майже в центрі кімнати стояв вузький стіл, що мав приблизно двометрову довжину. Стільниця була щонайменше двадцять міліметрів завтовшки. Теґ здогадався, що це даніанська джакаранда. Темно-коричнева поверхня була відполірована до блиску, що притягав погляд і відкривав глибинні жилки, схожі на річні потоки. Довкола стола стояли лише чотири адміральські крісла, зроблені майстром-митцем з того ж дерева, що й стіл, на сидінні та підлокітниках оббиті ліршкірою точнісінько відтінку полірованого дерева.