Фрэнк Херберт - Єретики Дюни

Лише чотири крісла. Більше було б надміру. Раніше він їх не випробовував, та й зараз не сів, але знав, що відчула б там його плоть: у них було майже так само зручно, як у слідокріслах. Звичайно, не зовсім так м’яко й без пристосування до форм тіла. Надмірний комфорт може схилити до розслаблення. Ця кімната і її вмеблювання казали: «Почувайся зручно, але не втрачай пильності».

Теґ подумав, що в такому місці потрібно мати не тільки сприт, а й чималу бойову силу за спиною. Такого висновку він дійшов уже раніше, а зараз його оцінка не змінилася.

Тут не було вікон, а ті, які він побачив ззовні, закривали танці ліній світлоенергетичного бар’єра, що мав тримати оддалік зловмисників і унеможливити втечу. Теґ знав, що такі бар’єри мають власні небезпеки, але важливими були наслідки. Енергетичного потоку, потрібного для їхньої підтримки, вистачило б для забезпечення цілого міста впродовж найтривалішого з життів його мешканців.

У цій демонстрації багатства не було нічого випадкового.

Двері, за якими стежив Муззафар, відчинилися з легким клацанням.

Небезпека!

До кімнати вступила жінка у блискучих золотих шатах. На тканині її одежі танцювали червоно-оранжеві лінії.

Вона стара!

Теґ не очікував, що вона виявиться такою древньою. Її обличчя було поморщеною маскою. Глибоко посаджені очі мали барву зеленого льоду. Ніс скидався на видовжений дзьоб, тінь якого торкалася тонких губ і повторювала гострий кут підборіддя. Чорна пласка шапочка майже повністю прикривала сиве волосся.

Муззафар уклонився.

— Залиш нас, — наказала вона.

Не кажучи й слова, він вийшов у двері, з яких вона ввійшла. Коли двері за ним зачинилися, Теґ озвався:

— Всечесна Матроно.

— То ти розпізнав, що це банк? — У її голосі відчувалося лише легеньке тремтіння.

— Звичайно.

— Завжди є шляхи переказування значних сум чи купівлі енергії, — промовила вона. — Кажу не про ту енергію, що рухає фабриками, а про ту, що рухає людьми.

— І яка зазвичай виступає під дивними назвами уряду, суспільства чи цивілізації, — погодився Теґ.

— Я так і здогадувалася, що ти виявишся дуже розумним, — зауважила вона. Відсунула крісло й сіла, проте не зробила Теґові знаку сідати теж. — Я вважаю себе банкіром. Це економить час. Дозволяє уникнути каламутних і неприємних просторікувань.

Теґ не відповів. У цьому начебто не було потреби. Далі пильно її вивчав.

— Чому ти так на мене дивишся? — зажадала вона.

— Я не сподівався, що ви будете такою старою, — зізнався він.

— Ге-ге. Маємо багато несподіванок для тебе, башаре. Пізніше молодша Всечесна Матрона може прошепотіти тобі своє ім’я, щоб позначити тебе. Молися Дуру, якщо так станеться.

Він кивнув, не надто розуміючи сказане.

— Цей будинок теж дуже старий, — промовила вона. — Я стежила за тобою, коли ти ввійшов. Це також тебе дивує?

— Ні.

— Загалом цей будинок залишався незмінним кілька тисячоліть. Його зведено з матеріалів, що зберігаються значно довше.

Він зиркнув на стіл.

— О ні, не деревина. А те, що в глибині: поластин, полаз і пормабат. П3, з яких ніколи не глузують, якщо їхнє використання необхідне.

Теґ зберігав мовчання.

— Необхідне, — повторила вона. — Ти протестуєш проти якоїсь із потрібних речей, заподіяних тобі?

— Мої протести нічого не важать, — відповів він. Куди вона хилить? Вочевидь, вивчає його. Як він вивчав її.

— Гадаєш, інші колись протестували проти заподіяного їм?

— Безсумнівно.

— Ти природжений полководець, башаре. Думаю, що будеш дуже цінним для нас.

— Я завжди думав, що я найбільш цінний для себе самого.

— Башаре! Глянь мені в очі!

Він підкорився, побачивши маленькі оранжеві цятки, що плавали на білках. Почуття небезпеки загострилося.

— Якщо колись побачиш мої очі цілковито оранжевими, стережись! — сказала вона. — Це означатиме, що ти образив мене понад межі мого терпіння.

Він кивнув.

— Мені подобається, що ти вмієш наказувати, але ти не можеш наказувати мені. Наказуй сміттю, бо це єдина функція, яку ми маємо для тобі подібних.

— Сміттю?

Вона недбалим рухом махнула рукою.

— Тим назовні. Ти їх знаєш. Їхні інтереси вузькі. Жодні великі питання не дістаються у їхню свідомість.

— Я думав, що саме про це і йдеться.

— Ми працюємо над тим, щоб такий стан зберігався, — підтвердила вона. — Усе, що до них потрапляє, проціджується через щільний фільтр. А він пропускає лише те, що має безпосередню вартість виживання.