Фрэнк Херберт - Єретики Дюни

— Харконнени віддавали перевагу квадратам і прямокутникам.

Це була правда.

Дункан пам’ятав Бароні з ясністю, від якої била дрож. Силові колії пронизували міський простір, мов червоточини: прямі, заокруглені, вигнуті під косими кутами… вгору, вниз, вбік. Як не лічити прямокутного абсолюту, нав’язаного Харконненівським капризом, Бароні збудовано за демографічно-­інженерним критерієм: максимальна заселеність при мінімальних витратах матеріалів.

— Плаский дах був єдиним простором у цьому клятому місті, де людина могла почуватися людиною! — Він згадав, як казав це Теґові та Люціллі.

Угорі містилися пентхаузи, сторожові пости при всіх краях, при майданчиках для ’топтерів, при входах з нижчих рівнів, довкола всіх парків. Люди, що мешкали нагорі, могли забути про тілесну масу, яка корчилася по сусідству, відразу ж під ними. Нагору не діставався жоден запах чи звук із цього стовпотворіння. Слуги мусили скупатися і перевдягтися в санітарний одяг, перш ніж увійти.

Теґ мав питання.

— Чому ж ці людські маси погоджувалися жити в такому скупченні?

Відповідь була очевидною, і він пояснив її. Зовнішній простір був небезпечний. Міська влада доклала сил, щоб він здавався ще небезпечнішим, ніж був насправді. Крім того, мало хто знав про краще життя назовні. Єдине краще життя, про яке вони знали, було нагорі. А єдиним шляхом угору була принизлива догідливість.

«Так буде, і ніщо не можна з цим зробити!»

Ще один голос пролунав у черепі Дункана. Він виразно його чув.

Пол!

«Як дивно» , — подумав Дункан. У передзнанні була пиха, схожа на пиху ментата, що міститься в його найламкішій логічній структурі.

«Я ніколи досі не вважав Пола пихатим».

Дункан вдивлявся у своє обличчя в дзеркалі. Часткою свідомості зрозумів, що це був догхолівський спогад. Зненацька з’явилося інше дзеркало, а в ньому обличчя. Теж його, але інакше. Смагляве й заокруглене, проте почало вже набувати гостріших рис, які мало б, якби дозріло. Заглянув у власні очі. Так, це були його очі. Чув колись, що його очі описували як «печерних мешканців». Були глибоко посаджені під бровами й над високими вилицями. Йому казали, що складно визначити їхній колір — темно-сині вони чи темно-зелені? — хіба що під прямим освітленням.

Так сказала жінка. Він не пам’ятав цієї жінки.

Спробував простягти руку й торкнутися свого волосся, але руки не слухалися. Тоді згадав, що його волосся висвітлили. Хто це зробив? Стара жінка. Волосся не було більше шапкою темних кучерів.

Герцог Лето дивився на нього з дверей обідньої кімнати на Каладані.

— А тепер ми їстимемо, — промовив Герцог. Ці слова були б королівським наказом, але від пихатості їх урятувала легенька усмішка. Вона наче говорила: «Хтось мусив це сказати».

«Що діється з моєю головою?»

Пам’ятав, як він слідом за Тормсою входив туди, де вони мали зустрітися з не-кораблем. Так казав Тормса.

Це був великий будинок, масивне громаддя в нічній темряві. Довкола вищої будівлі кілька менших надвірних прибудов. Усі вони здавалися заселеними. Всередині чулися голоси і звуки машин. У вузьких вікнах не видно було облич. Усі двері зачинені. Коли вони минали більшу прибудову, Дункан відчув запахи куховарства. Це нагадало йому, що того дня вони їли тільки сухі смужки чогось шкірянистого, Тормса назвав це «дорожньою їжею».

Вони ввійшли до темного будинку.

Спалахнуло світло.

З очей Тормси ринула кров.

Темрява.

Дункан глянув на жіноче обличчя. Раніше він бачив уже схоже: окремий трайд , кадр, вирізаний з довгої послідовності голофото. Де це було? Де він це бачив? Майже овальне обличчя з ледь розширеним чолом, яке порушує досконалість його кривизни.

— Мене звати Мурбелла, — сказала вона. — Ти цього не пам’ятатимеш, але ділюся цим у мить, коли тебе позначаю. Я вибрала тебе.

«Пам’ятаю тебе, Мурбелло».

Зелені очі, широко розставлені під дугами брів, — ось що було найголовнішим на цьому обличчі. Спостерігач помічав їх першими, залишивши на потім підборіддя і маленький ротик. Уста були повними, він знав, що, коли господиня спокійна, вони віддимаються.

Зелені очі зазирали йому в зіниці. Як холодно вони дивилися. Яка в них сила.

Щось торкнулося його щоки.

Він розплющив очі. Це був не спогад! Це відбувалося з ним. Відбувалося в цю мить!

Мурбелла! Вона була тут і покинула його. А тепер повернулася. Він згадав, що прокинувся оголеним на м’якій поверхні… на постелі. Руки пізнали, що це постіль. Просто над ним роздягнена Мурбелла, зелені очі вдивляються в нього з моторошною пильністю. Вона торкається його в багатьох місцях одночасно. З її губ випливає тихе бриніння.