Айзек Азимов - Фундація та Імперія

– Бідний Еблінг був Мулом? О Галактико, ні! Я б не вбила його, якби він був Мулом. Він би виявив емоції, що керували мною, і змінив би їх на любов, відданість, обожнювання, жах – все, на що забажав. Ні, я вбила Еблінга саме тому, що він не Мул. Я зробила це, бо він знав, де Друга Фундація, і за мить видав би цю таємницю Мулові.

– Видав би таємницю Мулові, – тупо повторив Торан. – Видав би Мулові…

А потім раптово закричав і з жахом глянув на блазня, який мимовільно сів, очевидно, збагнувши те, що він почув.

– Це не Магніфіко? – прошепотів Торан.

– Послухай, – сказала Бейта, – ти пам’ятаєш, що сталося на Неотренторі? Ну ж бо, Торі…

Але він похитав головою і щось пробурмотів, дивлячись на неї.

Вона втомлено продовжила:

– На Неотренторі помер чоловік. Помер, а ніхто його й пальцем не торкнувся. Хіба це не правда? Магніфіко грав на своєму візіосонорі, а коли завершив, принц вже був мертвий. Невже це не дивно? Невже не дивно, що істота, яка боїться всього і безпорадна від жаху, має здатність убивати за власним бажанням?

– Музика та світлові ефекти, – сказав Торан, – мають глибокий емоційний вплив…

– Так, емоційний вплив. Напрочуд великий. А Мул, як виявилося, спеціалізується саме на емоційних впливах. Гадаю, це можна вважати збігом. Як і те, що істота, яка може вбивати навіюванням, настільки нажахана. Уявімо, що Мул якось змінив його розум, і це можна пояснити. Але, Торане, я слухала той твір, який убив в кронпринца. Лише трохи, але й цього виявилося достатньо, щоб я відчула той самий відчай, який охопив мене у Часовому Сховищі та на Притулку. Торане, це своєрідне почуття я не сплутаю ні з чим.

Обличчя Торана потемніло.

– Я… теж це відчував, хоча й забув. Я ніколи не думав…

– Саме тоді це вперше спало мені на думку. То було якесь невиразне відчуття – інтуїція, якщо можна так сказати. Але мені не було за що зачепитися. А потім Прітчер розповів нам про Мула та його мутацію, і мені все стало зрозуміло. Мул навіяв відчай у Часовому Сховищі, а Магніфіко – на Неотренторі. Це була одна й та сама емоція. Отже, Мул та Магніфіко – одна людина. Гарно складається, чи не так, Торі? Хіба це не схоже на аксіому у геометрії – фігури, які дорівнюють одній і тій самій фігурі, є рівними між собою?

Вона була на межі істерики, але стрималася і продовжила:

– Це відкриття налякало мене до смерті. Якщо Магніфіко – це Мул, він міг розуміти мої емоції і використовувати їх для власних потреб. Я не наважувалася дати йому це знати. Тому уникала його. На щастя, він теж мене уникав, бо дуже зацікавився Еблінгом Місом. Я мала намір убити Міса, перш ніж він заговорить. Я планувала це таємно – настільки таємно, що навіть собі боялася про це сказати. Якби ж я могла вбити самого Мула… Але я не могла ризикувати.

Здавалося, що емоції виснажили її.

Торан сказав жорстко і категорично:

– Це неможливо. Глянь-но на цю жалюгідну істоту. Він Мул? Та він навіть не чує, про що ми говоримо.

Але коли він глянув туди, куди вказував пальцем, Магніфіко вже випростався і був насторожі, його очі стали гострими і темними. А в голосі не лишилося й сліду від акценту:

– Я чую її, друже. Але сиджу і розмірковую над тим, як такий кмітливий і завбачливий, як я, міг так помилитися.

Торан відсахнувся від нього, ніби злякався, що блазень може торкнутися його або заразити своїм подихом.

Магніфіко кивнув і відповів на німе запитання.

– Я Мул.

У ньому вже не було нічого гротескного, а тонкі кінцівки та гачкуватий ніс втратили свої кумедні якості. Його страх зник; постава була рішучою.

Із вродженою невимушеністю він став поводитися владно.

– Сідайте. Сміливіше. Почувайтеся вільно. Гру завершено, і я маю намір розповісти вам свою історію, бо маю таку слабкість – хочу, щоб люди мене розуміли…

А в його очах, коли він глянув на Бейту, вона побачила колишній сумний погляд тихих карих очей блазня Магніфіко.

– У моєму дитинстві, – почав він швидко та нетерпляче, – справді немає нічого такого, що варто пам’ятати. Можливо, ви це розумієте. У тому, що я худий, винні залози, а ніс такий від самого народження. Нормальне дитинство для мене було неможливим. Моя мати померла, так і не побачивши мене. Батька я не знав. Мене ніхто не виховував, глибоко в душі я відчував образу та страждання, був сповнений жалю до себе та ненависті до інших. Мене вважали дивакуватою дитиною й уникали, відчуваючи неприязнь або страх. Траплялися дивні випадки… Зрештою, це неважливо! Сталося достатньо, щоб капітан Прітчер, досліджуючи моє дитинство, зрозумів, що я мутант. А я почав усвідомлювати це дедалі ясніше після того, як мені виповнилося двадцять років.