Айзек Азимов - Фундація та Імперія

– Дуже погано, що так сталося з концертом. Дівчата на заводі так про нього мріяли. Та й Магніфіко теж. – Вона похитала головою. – Він такий чудний.

– Ти відчуваєш до нього материнські почуття, Бей, та й годі. Колись у нас буде дитина, і тоді ти забудеш про Магніфіко.

Бейта відповіла з напханим ротом:

– Мені здається, що мій материнський інстинкт тебе самого ледь витримує.

Раптом вона відклала бутерброд і серйозно глянула на нього.

– Торі!

– Га?

– Торі, я була сьогодні в Ратуші – у Бюро виробництва. Ось чому я сьогодні спізнилася.

– І що ти там робила?

– Ну… – вона завагалася. – Проблеми накопичуються. Я вже втомилася й не можу витримати на фабриці. Моральний дух геть занепав. Дівчата без угаву рюмсають із найменшого приводу. Ті, хто не хворіє, стають похмурими. Дехто вже й губи копилить. У моєму відділі продукції не виробляється й чверті колишнього обсягу, що був, коли я прийшла, і жодного дня не було так, щоб усі вийшли на роботу.

– Гаразд, – сказав Торан. – Повернімося до Бюро виробництва. Що ти там робила?

– Поставила кілька запитань. І так скрізь, Торі, по всьому Притулку. Занепад виробництва, посилення антиурядової агітації та невдоволення. Начальник бюро лише знизав плечима – після того, як я просиділа у його приймальні годину і потрапила на прийом лише тому, що я племінниця координатора – і сказав, що він нічим не зарадить. Правду кажучи, я гадаю, йому байдуже.

– Та не засмучуйся, Бей.

– Гадаю, він навряд чи намагався щось робити. – У її голосі відчувалося роздратування. – Кажу тобі, буде біда. Такий самий жахливий відчай охопив мене у Часовому Сховищі, коли нас покинув Селдон. Ти сам це відчував.

– Так.

– Ну так от, той відчай панує всюди, – гнівно продовжила вона. – І ми ніколи не подолаємо Мула. Навіть якщо в нас буде достатньо ресурсів, нам бракуватиме мужності, духу, сили волі… Торі, боротися немає сенсу…

За той час, що Торан знав Бейту, вона ніколи не плакала. І зараз у її очах не було жодної сльозинки. Жодної. Але Торан легенько торкнувся її плеча і прошепотів:

– Маю надію, ти про це забудеш, крихітко. Я розумію, про що ти кажеш. Але нічого…

– Так, нічого не вдієш! Всі так кажуть – і ми лише сидимо й чекаємо, доки нам на шиї впаде меч.

Вона знову взялася за бутерброд і чай. Торан тихо розстелив ліжка. Надворі вже смеркало.

Ранду як новопризначений координатор конфедерації міст Притулку (по суті, це була посада воєнного часу) попросив надати йому кімнату нагорі, де він міг розмірковувати, розглядаючи з вікна верхівки дахів та зелень міста. Тепер, коли світло в печері згасло, місто втратило всі відтінки. Але Ранду не мав часу роздумувати про символізм ситуації.

Він звернувся до Еблінга Міса, чиї ясні маленькі очі, здавалося, не цікавилися нічим, крім келиха в руці, що був наповнений чимось червоним:

– На Притулку кажуть, що коли в печері гасне світло, порядні та працьовиті люди лягають спати.

– Ви лягаєте набагато пізніше?

– Ні! Вибачте, що викликав вас так пізно, Місе. У ці дні ніч мені більше до душі. Хіба це не дивно? Люди на Притулку суворо визначили для себе, що відсутність світла означає час для сну. І я теж. Але зараз все інакше…

– Ви ховаєтеся, – рішуче сказав Міс. – Вдень ви серед людей, і відчуваєте, що їхні погляди й надії спрямовані на вас. Вам важко це витримувати. А коли вони сплять, почуваєтеся вільним.

– Ви теж це відчуваєте? Це жалюгідне відчуття поразки?

Еблінг Міс повільно кивнув.

– Так. Це загальний психоз, клята масова паніка. О Галактико, Ранду, а на що ви сподівалися? Ось вам ціла культура, доведена до сліпої, беззастережної віри у народного героя з минулого, який все розпланував і дбає про кожну мить їхніх жалюгідних життів. Такий спосіб мислення має релігійне підґрунтя, а ви розумієте, що це означає.

– Анітрохи.

Міс не любив, коли йому доводилося щось пояснювати. Ніколи не любив. Тому він загарчав, глянувши на довгу сигару, яку задумливо тримав між пальцями, і сказав:

– Це притаманне міцній вірі. А віри не можна легко позбутися після великого шоку – і через це стаються справжні психічні розлади. У легких випадках ідеться про істерику та хворобливу невпевненість. У важких – божевілля й самогубство.

Ранду гриз ніготь.

– Тобто, із поразкою Селдона зникла наша опора, а оскільки ми занадто довго на нього покладалися, наші м’язи атрофувалися настільки, що ми нездатні самотужки встояти на ногах.

– Саме так. Метафора доволі незграбна, але все насправді так.