Айзек Азимов - Друга фундація

Усмішка на обличчі чоловіка швидко зникла. Поки одна його рука міцно трималася за підвіконня, так що аж пальці побіліли, інша зробила швидкий жест. Аркадія спокійно послухалася і натиснула кнопку, що зсунула нижню третину вікна до ніші в стіні, дозволивши теплому весняному повітрю змішатися з кондиційованим.

– Ви не зможете увійти, – спокійно і самовдоволено сказала вона. – Усі ці вікна екрановані, а ключ від них мають лише ті, хто тут живе. Якщо ви спробуєте зайти, увімкнуться всі види сигналізації. – Вона зробила паузу, а потім додала: – Дещо нерозумно з вашого боку балансувати на цьому виступі під вікном. Якщо будете необережним, можете впасти і зламати собі шию, а на додачу – ще й багато цінних квітів.

– У такому разі, – відповів чоловік у вікні, який саме так і розмірковував, але вживаючи трохи інші прикметники, – чи не могли би ви вимкнути екран і впустити мене?

– Марно, – сказала Аркадія. – Ви, мабуть, помилилися будинком, бо я не з тих дівчат, які в нічний час впускають незнайомців у свою спальню.

Коли вона говорила це, її повіки важко опустилися, що повинно було означати пристрасть чи радше її фальшиву подобу.

З обличчя юного незнайомця зникли всі ознаки веселощів. Він пробурмотів:

– Це ж будинок доктора Дарелла, чи не так?

– Чому я маю вам це говорити?

– О Галактико… Бувай…

– Якщо ви зістрибнете, юначе, я сама увімкну сигналізацію. (Слово «юнак» замислювалося як витончена і складна іронія, оскільки навчені очі Аркадії вже помітили, що непроханому гостю явно було щонайменше тридцять – тож він був уже доволі старий.)

Запала тиша. Потім він промовив напружено:

– Ну, послухай, дівчинко, ти не хочеш, щоб я залишився, і не хочеш, щоб я пішов; а що ж ти в такому разі від мене хочеш?

– Гадаю, ви можете зайти. Доктор Дарелл дійсно живе тут.

Зараз я вимкну екран.

Насторожено й уважно дивлячись перед собою, молодик простягнув руку через вікно, а потім сам підтягнувся і заліз усередину. Він струсив із себе порохню, сердито ляскаючи по колінах, а потім звів на неї почервоніле обличчя.

– Ти впевнена, що твої добре ім’я та репутація не постраждають, коли мене тут знайдуть?

– Не так сильно, як ваші, бо щойно я зачую кроки ззовні, горлатиму з усіх сил і скажу, що ви вдерлися сюди.

– Справді? – поцікавився він із похмурою люб’язністю. – А як ти пояснюватимеш, чому вимкнула захисний екран?

– Пф. Це якраз буде легко. Там від самого початку не було жодного екрана.

Очі чоловіка розширилася від подиву.

– То це був блеф? Скільки тобі років, дитинко?

– Я вважаю, що це дуже нахабне питання, юначе. І я не звикла, щоб мене називали «дитинкою».

– Не дивно. Ти, мабуть, перевдягнена бабуся Мула. Ти не проти, якщо я зараз піду, перш ніж ти розпочнеш вечірку Лінча зі мною у головній ролі?

– Краще вам не йти, бо мій батько на вас чекає.

Погляд чоловіка знову став насторожений. Одна з його брів здійнялася вгору, коли він з удаваною байдужістю запитав:

– Справді? А разом із ним ще хтось є?

– Ні.

– Хтось заходив до нього останнім часом?

– Лише торгівці і ви.

– А взагалі щось незвичайне відбувалося?

– Нічого, крім вас.

– Викинь мене з голови, добре? Ні, постривай. Скажи мені, звідки ти дізналася, що твій батько на мене чекає?

– О, це було легко. Минулого тижня він отримав особисту капсулу – знаєте, таку з персональним шифром і з самоокислювальним повідомленням. Він кинув оболонку капсули у сміттєвий дезінтегратор, учора дав Полі – нашій покоївці – місячну відпустку, щоб вона могла навідати свою сестру у Термінус-сіті, а сьогодні опівдні приготував ліжко у вільній кімнаті. Тож я знала, що він очікує на когось, про кого я не повинна нічого знати. Зазвичай, він розповідає мені все.

– Он як! Я здивований, що йому доводиться це робити. Я думаю, ти все знаєш ще до того, як він тобі розповість.

– Найчастіше так і буває.

Аркадія засміялася. Вона розслабилася і почувалася невимушено. Гість був у літах, але напрочуд імпозантний: кучеряве каштанове волосся, неймовірно блакитні очі. Можливо, вона зустрічатиметься з кимось таким час від часу, коли сама постаріє.

– Але, – спитав він, – звідки ти знаєш, що він чекав саме на мене?

– Ну а хто ще це міг би бути? Він чекав на когось такого втаємниченого – якщо ви розумієте, що я маю на увазі, – а тоді отак по-дурному приходите ви, намагаючись прослизнути крізь вікно, замість того, щоб зайти крізь парадні двері, якби ви мали хоч якийсь здоровий глузд… – Вона згадала улюблену фразу і відразу ж використала її. – Чоловіки такі дурні!