Марина Дяченко - Промінь

— Зверніть увагу: на третьому поверсі будинку є офісний зал, робоче приміщення для учасників експерименту.

— Де інші учасники? — швидко запитав Денис.

— Проходять інструктаж. Ви побачите їх завтра.

— Що я повинен робити до завтра? Стирчати в кімнаті?!

— У вашому розпорядженні профільна література, яка допоможе вам під час експерименту. Крім того, вам треба набратися сили перед завтрашнім…

Денис натис «відбій».

Уночі його накрило — він метався на величезному готельному ліжку. Забувався на кілька хвилин, і йому снилося, що він удома, ще в Енську, ще в тій квартирі, де народився й де вчився ходити. Йому снилося, що Коля й Оля трясуть його за плечі, вручають іменинний торт, і мама, зовсім поряд, у сусідній кімнаті, кличе всіх до столу…

Він уставав, похитуючись, і ходив од стіни до стіни. Брав книжки з полиць і впускав на підлогу. Смикав вхідні двері — замкнено, пастка. Фальшиве вікно дражнило штучним «вечірнім» світлом. Він розбив лампочки, і «вікно» перетворилося на темну нішу в стіні. Заснув він над ранок. Рівно о восьмій прокинувся, наче від стусана, й сів у ліжку.

Десь тут, у цьому дивному будинку, у цьому готелі-в’язниці сиділо троє людей з такою самою, як у нього, долею. Разом буде не так страшно, і, можливо, вони впораються. І кожен вернеться додому.

— Діти тебе обожнюють.

— Я знаю.

— Ти самовпевнена, але для шістнадцяти років — чудовий результат. Ти вроджений педагог. Може, ти помітила, що я до тебе придивляюся…

Вони бігли разом, поруч, на широкій біговій доріжці, а перед ними на панорамному об’ємному екрані мінявся пейзаж: зелені схили під сонцем, з далекими фігурками оленів на випасі.

— До мене всі придивляються, — вирвалося в Лізи. — Після тієї історії, з петлею на шиї.

— У кожного з нас є історія, це нормально. До речі, ти ж… ти бачиш тепер у своєму житті сенс?

— Я знала, що цих дітей приписали до мене у вигляді терапії, — відгукнулася Ліза після паузи.

— Не тільки. Послухай, я бачу в тобі людину, здатну продовжувати мою справу. У вашого покоління народяться діти, виховати їх — велика місія. І великий тягар. Дуже скоро це стане твоєю місією, і твоїм тягарем. Ти повинна будеш доробити те, що почала я.

Ліза відчула, як збивається від бігу дихання. А Марія бігла легко, і дихала рівно, і футболка в неї була суха.

— Ти у чудовій формі, — Ліза піймала себе на легкій заздрості. — Через тридцять років тобі виповниться сімдесят п’ять. Не бачу жодної причини, чому б здоровій літній жінці не нести свій тягар далі.

– Є причини, — сказала Марія.

Від звуку її голосу Лізі стало холодно, хоч гарячий піт стікав по лобі й по скронях. У цих двох словах пролунав відгомін страшних казок, від яких діти затуляли вуха, от тільки Марія ніколи не була казкаркою.

— Що таке цивілізація? — Марія повела розмову в інший бік. Вона помилилася, подумала Ліза, й одразу усвідомила помилку. Тепер виправляє. Такі люди, як Марія, помиляються рідко.

— …Цивілізація, — говорила на бігу Марія, — насамперед система цінностей. Легко підтримувати вогонь у величезному багатті. А спробуй підтримати його в єдиній вуглинці на вітрі. «Промінь» — тонка тріска, що несе вогонь крізь холод, порожнечу, темряву… Хіба не гідна мета для життя? Багато хто про таке мріяв…

— Ти не доживеш до Прибуття? Чому? Хіба ти це знаєш?!

— Дурниці, — Марія сповільнила біг. — До чого тут «не доживеш»? Моя робота — забезпечити зміну поколінь. На старість мені хочеться побачити учнів, які в чомусь мене перевершили!

Вона брехала, і усвідомлення цього виявилося таким болючим, що Ліза не змогла продовжувати розмову.

Він повернув ручку, і двері, до того замкнені, відчинилися. Увімкнулася й моргнула лампочка на стіні коридору, в відразу за нею — інша. Немов болотні вогні, що вказують дорогу. Денис пішов за вогнями. Годинник говорить, що зараз ранок, але хто перевірить?

Коридор повернув, і Денис побачив вікно. Вікно! Він побіг, притулився щокою до скла: не фальшиве! Вікно в парк або в сад. Гойдаються гілки на вітрі, і встає сонце.

Він стримався від спроби негайно розгатити вікно й зістрибнути з другого поверху. Звісно, скло непробивне, усе було б занадто просто. Він пішов далі, збіг по сходах униз. Вийшов у невеликий хол; перед ним роз’їхалися половинки дверей, і відкрився обідній зал з барною стойкою та чотирма ресторанними столиками.

За дальнім столом сидів хлопець років вісімнадцяти, у червоних кедах і чорних джинсах. Футболка без рукавів оголювала надуті м’язами руки в кельтському татуюванні. Хлопець був мулат. Чорне кучеряве волосся коротко підстрижене, синє татуювання на шкірі кольору кави з молоком мало мальовничий вигляд.