Марина Дяченко - Промінь

Кілька секунд усі мовчали. Денис важко дихав, клятий кефір застряг у горлі будівельним розчином. Нарешті, Еллі повернула до нього бліде лице:

— А ти? Ти виграв конкурс чи тебе хотіли посадити?

Денис знаком дав зрозуміти, що не може говорити. Славік прицілився ще раз ляснути його по спині, але Денис устав і відійшов:

— Мене запросив дядько Роберт, — сказав він хрипко.

— По знайомству? — Еллі подивилася на нього, як на позавчорашню упаковку з-під гамбургера.

— Ти справді не розумієш?! — запитав Денис безпорадно. — Я що… один отут такий?!

Йому стало так кривдно, наче за спільним обідом йому принесли на порцеляновому тарелі коров’ячий корж. Він повернувся до Еллі:

— Ти хотіла в цей проект? З власної волі? Ти хто така, взагалі, звідки?! Хто ви всі такі?!

— Чого ти заводишся на рівному місці, — примирливо сказав Славік. — Нормально все. Охолонь.

Денис, хитаючись, пішов до дверей. Зупинився — куди йти?! Сів прямо на підлогу й закрив лице руками. Еллі, Марго й Славік дивилися на нього з тривогою й легкою зневагою.

— Нормально все, — сказав Денис з істеричним смішком. — Нормально… Де ми зараз, га? Де цей будинок, у Магнітогорську?!

— Я так розумію, що десь у Примор’ї, — припустила Еллі. — Але, взагалі, це закрита база. До інформації, де вона розташована, ми не маємо допуску.

— А я скажу, що ми в Каліфорнії, — Денис уже сміявся вголос. — Народ, ви не уявляєте, в яке лайно ви вскочили. Не знаєте, хто такий дядько Роберт, так? Ну, тепер дізнаєтесь!

Бліда Марго, що досі сиділа біля стола нерухомо, як шахова фігура, взяла склянку води зі стола, підійшла до Дениса й опустилася з ним поруч:

— Випий.

Він послухався. З надією подивився їй в очі:

— Ти… розумієш, про що я, так? Як ти сюди потрапила?

Марго мовчала кілька секунд, а коли заговорила, голос її тремтів:

— Мій хлопець… занедужав… лейкоз. Його взяли в експериментальний курс… лікування… у Тель-Авіві. Дуже дієвий метод, єдина надія. Потім на мене вийшли… люди, в лікарні, вони сказали, що він у контрольній групі, одержує… плацебо. Але… якщо я візьму участь у програмі «Промінь»… то він одержить ліки. Це дуже хороші ліки, — вона заговорила швидше й голосніше. — Нові. Просто їх треба підтверджувати, доводити, реєструвати, а часу немає. Але тепер він одержить лікування. Його звати Ігор, я б показала фотку, але в мене відібрали мій телефон…

Вона раптом усвідомила, що говорить довго в цілковитій тиші, і зніяковіло замовкла. Денис опустив голову й відчув себе самотнім, наче на Марсі.

— Рідні думають, що я в санаторії на тридцять днів, — пошепки закінчила Марго.

— Охрініти, — сказала Еллі крізь зуби. — Санаторій. А я зі шкури пнулася. Півроку складала іспити, писала роботи: психологія, логіка, математичний аналіз… Я думала, тут роблять науку… а тут пацан з тюрми, дівчинка з санаторію і маленький невротик незрозуміло звідки.

— Сан-Дієго, — сказав Денис.

— Шо-о?

— Минулий рік я жив у Сан-Дієго.

— Взагалі не зрозумів, — втрутився Славік. — Якщо це наші секретні розробки, то до чого тут цей дрібний піндоський шпигун?!

— Сам ти шпигун, — сказав Денис. — Ідіот. Треба було сідати в тюрму!

— Стоп, — владно сказала Еллі, і Славік, що вже піднявся, було, зі стільця, сів назад. — Я сюди прийшла по свою нагороду, і я її одержу. Давайте розбиратися далі. Ти, — вона обернулася до Славіка. — Назви своє завдання.

Славік роззявив було рота, але раптом з підозрою витріщився на Еллі:

— А чому я повинен тобі відповідати? Ти хто така, Еллі, у паспорті Олена? «Назви своє завдання»! Може, ще розказати, де штаб, і де арсенали?!

Еллі закотила очі до стелі:

— Чорний Славік з Магнітогорська, ти ж навіть в армії не служив, напевно. Які, в чорта, «арсенали»?! Я бачу, що організатори мене наї… надурили. Я просто хочу зрозуміти — надурили тільки з партнерами чи із завданням теж?

Славік помовчав хвилину. Еллі незворушно пила каву. Денис, похитнувшись, підвівся й подав руку Марго, допомагаючи їй устати з підлоги.

— Завдання просте, — неохоче сказав Славік. — Комп’ютерна іграшка. Типу, космонавти кудись летять, і ми повинні їх загнати в параметри: цивілізація — не менше сімдесяти відсотків, осмисленість — не менше дев’яноста… Я колись давно грав у «Сімсів», але покинув, дівчача гра.

— У «Сімсів»? — Еллі подивилася на нього з жалем. — Ну й компанія…

— Ти расистка? — поцікавився Славік з доброзичливим інтересом.

— Дурень… Я намагаюся зрозуміти, за яким принципом нас добирали, — вона озирнулась. — Ти, Марго, граєш у відеоігри?