Марина Дяченко - Промінь

Блондинка похитала головою:

— Нема часу на дурниці, я серйозно займаюся танцями.

— Затанцюй! — запропонував Славік, але Еллі так на нього подивилася, що він одразу заткнувся.

Кілька хвилин ніхто нічого не говорив.

— А… от ви розумієте, як рахуються ці параметри? — нерішуче заговорила Марго. — Цивілізованість, щастя, сенс життя — у відсотках…

— От і видно, що ти не граєш, — сказав Славік.

— Це програма, там усе формалізовано! — відрізала Еллі.

— Ні, — тихо сказав Денис, і всі подивилися на нього. — Це не програма, там, на кораблі. Це люди.

— Мене лякають її історії, Маріє.

– Їх розповідають, щоб налякати, — вона опустилася поруч і поклала обидві долоні йому на голову. Він обережно вивільнився.

— Я не про те. Це завжди історії про смерть. Так треба?

— Необхідно. Вони освоюють ідею смерті в ігровій формі. До того ж, ці казки — елемент культури. Що більше історій, традицій, що багатший фольклор на «Промені», то краще для всіх, друже.

Вона обійняла його за плечі.

— Ти перестав ходити на океан. Чому?

— Утомився.

— Відпочинь. Віджени тривоги, усе добре. Як Аніта?

— Живе зі своїм художником.

— Ну й прекрасно. Знаєш, якщо людина щаслива — це заслуга її самої. Спробуй бути щасливим з нашим рівнем рефлексії… Пам’ятаєш, як ми їхали крізь хмару, і як базікали, і йшла тропічна злива?

Він засміявся. Один спогад, як нерозмінна монета, на все життя.

— Максиме… А може, візьмемо разом гірськолижний курс? Відгородимося від усіх, відпочинемо. Побудемо удвох.

— Обов’язково. Через кілька тижнів. У мене лекції з історії економіки.

— Нехай Пауль тебе замінить.

Її волосся пахло мокрою травою. Максим чомусь згадав, як цілувався вперше, йому було тринадцять, а тій дівчинці п’ятнадцять, пройшов дощ, важкі краплини висіли на кущах, був червень, і пахло травою. Минуло стільки років… чи став він розумніший? Щасливіший — точно, він одержав Марію, мало кому в житті так щастить.

О сьомій ранку під стелею каюти заспівали птахи. Максим виліз з-під ковдри. Дивні думки, які почали навідувати його кілька днів тому, ніде не поділися: тепер він подумав ні сіло ні впало, що ті птахи давно виздихали. Розсипалися на порох. А їхні голоси звучать досі.

Він зварив кави й залишив у термосі — для Марії. Склав фігурку з паперової серветки — чи то звір, чи то птах. Поклав у чистий кухоль: вона прокинеться і засміється. Якщо любиш когось, спробуй його розсмішити.

Прийняв душ і одягся. Марія спала: її лице було таке спокійне, таке світле й мирне, що Максим простояв секунд тридцять, нерозумно всміхаючись, перш ніж згадав про час. Вона сказала: «Ти перестав ходити на океан…»

Вулички-коридори були вимощені гладеньким і шорстким, теплим і прохолодним деревом, каменем, пластиком — для сенсорної різноманітності, для любителів ходити босоніж. Максим вибрався з вежі на схил, покрокував по стрічці ескалатора, потім зістрибнув на стежку. Обернувся, щоб подивитися на замок у матовому ранковому світлі. Ледь не спіткнувся об робота-прибиральника: той совався на узбіччі, збираючи невидимі порошини. Робот прошмигнув у нору: судячи з черепахового малюнка на корпусі, це був Кайзер. Максим зітхнув. Усі ці роки йому дуже не вистачало звірів. Суворий карантин, умови польоту: на Новій Землі їх зустріне інша фауна. Білки, що скачуть по деревах у рекреаційці, пелікани, що висять над хвилями океану, насправді — об’ємні картинки. З нудьги почнеш давати імена роботам-прибиральникам…

Зате як зрадіють наші діти й онуки, коли нарешті побачать справжні хвилі й справжній ліс, справжній світанок, справжнє небо. Вони дивитимуться в небо, а я подивлюся на їхні обличчя, коли…

Холодна хвиля по м’язах, потік мурашок по шкірі. Відчуття, наче щось стисло груди. Спів птахів і запах мокрої трави. На секунду йому здалося, що це і є Прибуття. Це співають справжні птахи, не запис, не імітація.

Підлога нахилилася й стала сторч.

— Допоможіть! Промінь… з’єднай мене…

Останнє, що він побачив, була краплина на похиленій травинці-волоті. А потім світло згасло.

Вони сиділи за квадратним столом в «офісі» — великій кімнаті, обставленій, як переговірна. На неосяжному екрані під стелею відображалися три рядки по десять квадратів-днів: календар експерименту. Перший день був обведений червоним і переливався, наче дешева реклама.

Славік сидів, розвалившись на стільці, Еллі — зібрано, як кішка перед стрибком. Марго мерзлякувато обнімала себе за плечі. На стільниці з димчастого скла перед кожним лежав смартфон з великим екраном: 9-58. 9-59…