Марина Дяченко - Промінь

— Промінь сказав, що ти тут.

— Ти хотів поговорити?

— Так, а що ж іще? — щоб подолати ніяковість, він їжачився й приндився, як справжній підліток. — Звісно, поговорити, не гратися ж з дітьми в Прибуття…

— Тоді ходімо, — сказала Ліза. — Не заважаймо людям майбутнього.

— Скажи мені, Лізо, яка ймовірність, що хтось із ваших… старших… доживе до Прибуття?

Видно було, що він готувався до розмови. Шліфував фрази. Щоб не тягти й не крутити, а зразу бути відвертим — до нетактовності. Вона прийняла його умови й не стала ні про що перепитувати:

— Наші батьки вмерли, проживши піввіку. Ми, за їхніми словами, повинні протягти довше. До моменту Прибуття мені буде сорок шість. Я побачу небо й океан. Поки що немає жодної передумови, жодного факту, щоб стверджувати протилежне.

— Але ваші батьки говорили те ж саме?!

— Ми — не наші батьки. Ми ніколи не будемо вам брехати. Принаймні на мене ти можеш покластися.

І він повірив. Минуло кілька секунд — він розцвів, помолодшав, полагіднішав, великі губи розповзлися до вух:

— Лізо, в мене ще одне прохання…

— Так?

— Скажи Променю, нехай він дасть мені допуск до роботи із зоряними моделями. Тільки не по дитячих картах, не по навчальних.

— Добре. Тільки, знаєш, там фізика й математика теж не дитячі. Якщо побачиш, що не даєш ради — відклади, не витрачай даремно нашої енергії.

— Авжеж! — Адам підстрибнув, і Ліза вперше помітила, що він вищий за неї на півголови. — Промінь, ти чуєш?

Звук-підтвердження.

Адам утік, стрибаючи на гладенькій доріжці; Ліза подумала про Роджера: він міг би пишатися таким сином.

Зціпила зуби, перечікуючи слабкість, і вернулася до дітей на майданчик: ті вже що є сили будували Перше Поселення.

Збираючи речі, Еллі забула мереживний бюстгальтер, який упав за крісло. І тепер він валявся там, непристойно біліючи, його запах вивіювався, але ще жеврів. Денисові треба було його викинути, але він не міг себе змусити доторкнутися до цього мережива.

Еллі сказала: «Це нічого не значить, просто я хочу вирішувати сама, а не чекати чиєїсь ласки». Еллі сказала: «Я тобі довіряю, але я гравець, а не глядач». Еллі сказала: «Я ж бачу, як ти вічно їжачишся, дивлячись на Марго. Зізнайся: ти дав би себе розжалобити, і потім вибрав би її. А я не люблю, коли мене обманюють». За словами Еллі виходило так, що Денис уже вирішив її зрадити, і Еллі, рятуючись у безвихідній ситуації, нічого не могла вдіяти, крім як зрадити його першою.

Марго вона пообіцяла врятувати Ігоря — те, чого Денис ніколи б не наважився пообіцяти. Для дівчини, що втратила надію, одного слова Еллі вистачило.

Зі Славіком вона цілувалася. Денис сам бачив — у парку, в кущах, Еллі цілувалася зі слинявим, хтивим дурнем-Славіком, і той як нагороду передав їй право ходу, і передасть завтра й післязавтра.

А тим часом Денисова ідея, нахабно вкрадена, дала результати. До півночі осмисленість доповзла до шістдесяти п’яти відсотків, щастя — до шістдесяти. Еллі зарахувався успішний вплив, але вона як і раніше посідала третій рядок рейтингу, Денис другий, а Славік — перший.

Він узяв пачку паперу, нагострив ножем олівець, так, що грифель став гостріший за голку. Він хотів для розминки порозв’язувати старі задачі, підставляючи нові значення, але не міг зосередитися й малював хижі квіти, які поїдають хижих комах. Хижі кажани ковтали хижих мошок. Хижі мошки кусали хижих тварин незбагненного походження, але з голою і вразливою, як у людини, шкірою.

Денис згадав, що за минулі дні, відколи Еллі прийшла до нього в кімнату й заявила, що залишається — з тієї самої миті він не згадував про маму, про батька, про двійнят.

Так йому й треба.

— Треба поговорити.

Був ранок двадцять четвертого дня експерименту. Денис не спав ні хвилини, все навколо здавалося неприродним, світло занадто різким, звуки — приглушеними.

— Ми все обговорили, — вона дивилася за його плече.

— Не все. Ти не враховуєш, що Славік може повернутися в будь-яку секунду. Той Славік, справжній.

Вона кліпнула, одразу ж напустила на себе пихатий вигляд, але він уже бачив, що вона злякалася:

— Чого це? Стресів немає. Чи це погроза, і ти грюкнеш його пляшкою по кумполу?!

— Ти його слиниш, це теж стрес. А якщо гормони заграють, він затисне тебе в кутку й трахне — ого, уяви, як буде класно. Особливо потім, коли він скаже: «Дякую, Еллі… все було с-солодко»…

Вона вліпила йому ляпаса й відсахнулася. Денис криво посміхнувся: