Марина Дяченко - Промінь

— Посипалася Славікова стратегія, — він тицьнувся носом у її вологе запашне тім’я. — Той сенс, який вони знайшли, змагаючись одне з одним за місце на драбині… надутий пузир. Ще не лопнув, але вже зморщився.

Вона відсунулася рішучіше, взяла його лице долонями — вузькими, теплими й теж запашними:

— Я надіюся, ти знаєш, що робиш, так, Денисе?

Він її поцілував. Питання й відповіді втратили значення.

— Вітаю вас, учасники експерименту. Сьогодні ви здійсните вплив на корабель «Промінь» двадцять другий раз. Для вашої зручності статистику відображено на великому екрані: населення — 512. Щастя — 47 %. Цивілізованість 76 %. Осмисленість 59 %. Рейтинг учасників має такий вигляд…

Славік з подивом втупився в екран — наче вперше бачив власне фото на першому рядку рейтингу. Порядок місць не змінився, зовні все залишалось, як і раніше, але Денис знав, яке нестійке було тепер Славікове становище. Один поштовх — і він злетить з першого рядка, мов осінній листок. Отже…

— Ми готові до впливу, — сказала Марго перш, ніж він устиг розкрити рота.

— Моя черга, — випалив Денис і обернувся до Еллі. — Ти за мене?

— Я за Дениса, — сказала Еллі, і в ту ж секунду Славік задумливо всміхнувся:

— Я за Марго. Це буде справедливо.

Денис стис кулаки, так що заболіли суглоби:

— Марго, послухай.

— Промінь, — сказала вона, користуючись перевагою нижчого рейтингу і не даючи Денисові вставити ні слова. — Я хочу, щоб корабель прискорився й досяг точки Прибуття не за дев’ять років, а за рік!

Еллі роззявила рота. Денис поперхнувся.

— Ваш вплив суперечить основним умовам експерименту, — м’яко повідомив Промінь. — Він не може бути прийнятий. За умовами програми наступну можливість впливу на екіпаж буде вам надано завтра, о десятій ранку.

Кілька секунд вони сиділи мовчки, усвідомлюючи те, що сталося, затримавши дихання, стиснувши пальці на краях стільниці. Голограма над столом мерехтіла, «Промінь» серед зірок здавався реальним і примарним одночасно.

Блимнув великий екран, відображаючи рейтинг учасників. Світлина Марго зісковзнула з третьої позиції на четверту, пропускаючи Еллі вгору.

Марго заплакала. Денис так звик до її сліз, що не відчув навіть тіні жалю — тільки відчужену злість:

— Задоволена?!

— Я хочу додому, — Марго витерла щоку тильним боком долоні, але сльози лились наче з відра, невпинно. — Я просто… хочу бути з ним поруч, коли він умре, тримати його за руку.

— А може, він і не вмре! — роздратовано вигукнув Денис.

Марго безнадійно похитала головою:

— Я думала, програма закінчиться за один день, і нас відпустять.

— А те, що ми всі програли б з такою статистикою…

— Мені яка різниця? Я вже програла.

Вона насилу піднялася, похитнулася, вхопилася за стіл. Автоматичні двері відчинилися, пропускаючи її. Славік здивовано дивився вслід.

— Славік, — м’яко покликав його Денис. — Чому ти сьогодні сказав, що ти за Марго?

— Вона мене попросила. А я… вирішив сказати, щоб їй було приємно.

— Більше так не роби, і знаєш чому? Якщо Марго зіпсує нам статистику, ти сядеш у тюрму. А ти ж цього не хочеш.

— Я думав… — Славік помітно сполотнів, кров відлила від щік кавового кольору, і вони стали майже сірі. — Добре, не буду, не буду…

Поморщившись, він торкнувся маківки, де кучеряве волосся злиплося від засохлої крові:

— У мене голова болить. Відколи я впав у басейн… Болить і болить. Чого це, га?

— …Але є й хороші новини.

Денис і Еллі сиділи в теплій вируючій воді, пригорнувшись одне до одного, злившись воєдино, ніби гарячий розпарений восьминіг.

— Я тепер на третьому місці, — з нервовим смішком повідомила Еллі. — Ти ж це мав на увазі?

— Я мав на увазі, що Промінь показав нам межі можливостей… наочно. Знаєш, я дуже надіявся, що в тих, хто грає проти нас, теж є межі.

Вона відсунулася, видерлася на бортик, сіла, відкинувши з обличчя волосся. Тонкі струмки води стікали з темних пасом, котилися по шкірі:

— Навіщо ти про це? Так було добре…

— Важливо розуміти. Якщо наш супротивник захоче запустити на корабель, наприклад, вірус кору, від якого вмре половина дітей — він одержить відмову. Немає простих рішень.

— Ден, — сказала вона жалібно. — Я хочу вірити, що все буде… усе обійдеться. А ти говориш мені про вірус кору.

— Вір, — він усміхнувся. — Шанси в нас є, і пристойні. Ми впораємося.

— Який сенс ти даси їм замість Славікової стратегії? Ну, не боротимуться вони за місце під сонцем… під лампою. Ну, все у них є, ситі, задоволені, як після Старту… А сенс їхнього життя тепер буде — в чому?