Марина Дяченко - Промінь

— Сама розумієш, який це ризик. Ти, наче якась дурепа, зараз убиваєш себе, мене… Ну то зупинись, ідіотко! Дай мені зробити те, що я придумав, я, а не ти!

– Іди в сраку, — сказала Еллі, й очі в неї були скляні.

— Доброго ранку, учасники експерименту. До закінчення роботи залишилося так мало, що сьогодні ми почнемо зворотний відлік: сім днів до фіналу…

Населення — 512. Щастя — 60 %. Цивілізованість 80 %. Осмисленість 65 %.

— Чи ви готові здійснити вплив?

— Ми готові, — сказали Денис і Еллі одночасно.

— Кого підтримають учасники? — незворушно спитав Промінь.

— Я за Еллі, — заявив Славік, усміхаючись на всі свої білі зуби.

Марго подивилася на нього з тривогою, перевела погляд на Еллі, наче про щось питаючи. Еллі по-дружньому кивнула: мовляв, не сумнівайся. Роби, про що домовились.

— Я за Еллі, — сказала Марго тремтячим голосом.

— Промінь, — Еллі квапилася й забалакувалась, — підключи для них нову програму віртуальної реальності — висадка на планету в різних умовах. Нехай тренуються. Нехай дорослі граються в Прибуття, як діти, заодно фізично підкачаються… Це все.

— Прийнято. Виконую…

Денис дуже пишався цією вигадкою, простою і дієвою, і, можливо, талановитою.

На екрані здригнулися графіки, змінилися цифри — осмисленість зросла одразу на два відсотки. Еллі, заклавши за вухо темне пасмо, втупилась у свій телефон, на рейтинг учасників. Нічого не змінилося: вона, як і раніше, була на третьому місці, Денис на другому, Славік на третьому.

— А що, як ти неправильно порахувала? — тихо запитав Денис. — Залишилося всього шість днів. Не дотягнеш.

Вона подивилася з відвертою ненавистю — наче це він її зрадив.

— Це точка, звідки ми всі прийшли. Звідси бере початок Промінь. Тут, у цій точці, інформація про майбутній світ: усе відомо. Усі, кого нема, насправді вже є…

Вона намалювала Землю — пальцем на піску, під шум океану.

— А це точка Прибуття, куди ми всі прямуємо. Це проекція наших дітей на майбутнє — ось вони, дорослі, на Землі. І з ними, в точці Прибуття — ми всі, і наші батьки, всі, хто був до нас і буде потім…

Вона нікого не змушувала слухати її. Кванти самі збиралися, знаючи, що вона йде на берег, і слухали, сидячи на піску, в тіні дощок для катання на хвилях.

Ліза з’єднала дугою дві точки:

— Прибуття дорівнює Повернення. Бути — не значить перебувати тут, можна перебувати деінде, але все, що було колись, нікуди не зникає, продовжує буття, і все, що є зараз, було завжди.

— Лізо, — сказала Йоко, — а можна, я викладу цей запис для всіх?

Ліза кивнула. Усміхнулася своїм думкам:

— Старт містить у собі Прибуття. Прибуття — це Повернення, проекція Старту, і так у кожний момент часу. А отже, смерті немає.

Над водою, розкинувши крила, нерухомо ширяли пелікани.

— Славік, ти знаєш, що таке дисоціативний розлад особистості?

Славік знудився й перестав усміхатися:

— Діагноз такий. Мені намагалися наліпити в дитячому будинку, там усім діагнози ліплять.

Вони з Денисом пропихкали дві години в тренажерному залі, возились би й довше, бо Славік виявився працьовитим і сумлінним тренером. Але травма давалася взнаки, і, поморщившись раз і вдруге, подержавшись за голову, Славік здався, дозволив себе вмовити, мовляв, на перший раз вистачить (Денис був упевнений, що завтра не встане з ліжка — кожний м’яз трясся й посмикувався).

Помившись у душі, посидівши в джакузі, вони тепер ніжились коло басейну. Поволі смеркало, під водою розпалювалися вогники. Ні друзочки скла не залишилось ні на бортику, ні на дні. Потужні фільтри прокачали в басейні воду, не залишивши ні крапельки крові.

— Насправді в мене діагнозу нема, я не божевільний і не недоумкуватий… А звідки ти це слово знаєш?! — Славік раптом насторожився.

— Ти сам сказав, — Денис не повів бровою. — На тому тижні. Не пам’ятаєш?

Славік насупився:

— Пам’ятаю, — сказав сварливо. — Усе я пам’ятаю, ти з мене дурня не роби…

— Не заводься, — Денис примирливо ляснув по мускулистому темному плечі. — Дурень би не був на першому рядку рейтингу… бачив?

Він підніс до Славікових очей свій телефон. Славік самовдоволено усміхнувся:

— Оце точно. Еллі теж каже: раніше, мовляв, думала, ти телепень, а ти — крутяк!

— Слухай, — Денис на секунду затамував дух, неначе вивуджуючи на волосіні велику рибу, — а чому ти за неї голосуєш там, в офісі? Все-таки вона баба, а в нас із тобою чоловіча солідарність.