Марина Дяченко - Промінь

Їм стало нудно — усім, крім Адама. Ліза всміхнулася:

— Ну, а тепер казка. На одному кораблі жила собі дівчинка…

Високо над головою погойдувалися, як ліани, мотузяні сходи й трапеції. Діти сиділи на м’якому покритті гімнастичного залу, і деякі, найвразливіші, вже готувалися затискати долонями вуха.

— Мішель теж хоче слухати твої казки.

— Нехай приходить.

— Вона каже, що навколо тебе збираються невдахи. Я, наприклад…

— Вона сама собі ворог, Сезаре. Але вона вільна, не хоче приходити — нехай не приходить.

— Лізо… а що сталося з Адамовим батьком?

Вона неуважно подивилася на хлопчика, який ішов поряд по зовнішній вулиці-стежці навколо вежі.

— Він умер, ти ж знаєш.

— Чому? Ми знаємо, що Ґреґ пожертвував собою заради того, щоб ми всі могли народитися.

— Так…

— Адамів батько теж пожертвував собою? Я питав у Променя, він сказав — «інформація для повнолітніх»…

— Знаєш, — сказала Ліза. — Я думаю, що… з Адамовим батьком сталася біда. Як у моїх казках, коли відкривається таємний люк…

— Ні-ні, — Сезар зіщулився. — Твої казки — це ж вигадка, так?

В останньому питанні пролунала надія.

— Біда — не вигадка, — сказала Ліза. — Вона може статися з будь-якою людиною, найсміливішою. Адамів батько загинув. Але ніяке лихо не скасує того, що ми мчимо крізь порожнечу зі швидкістю світла, до точки, в якій усе вирішиться — до Прибуття. До точки, де всі живі.

Поклала долоню на чубату русяву голову — і згадала, як куйовдила цупке чорне волосся маленької Йоко.

Він прокинувся, ніби його вперіщили по потилиці. Звук? Щось було, тепер стихло, що ж таке він почув у сні?

Тиша в кімнаті і у всьому котеджі. На годиннику — на екрані смартфона — шість хвилин на першу. Це не землетрус — тут не трясе. Але щось сталося.

Він устав, натягнув штани, запхнув босі ноги в кросівки. Накинув сорочку, поклав телефон у задню кишеню. Вийшов з кімнати, щосекунди прислухаючись. Тиша.

По сходах він зійшов на перший поверх, і вже було переконався, що йому приснився кошмар, і можна вертатися в ліжко. Легкі кроки простукали наприкінці коридору, і стихли. Людина бігла босоніж, і це був хтось легкий, легший за Дениса. Отже, Марго.

Годину тому, коли він пішов спати, Марго й Славік сиділи в джакузі, підсвічені знизу, і хіба що не цілувалися відверто. Денис міг тисячу разів повторювати собі, що не має права судити, і тим більше осуджувати, але дивитися, як Марго прокладає собі доріжку до перемоги, було страшно й соромно. Тоді він вернувся в кімнату, взяв папір і олівець, став накидати стратегію, вже не надіючись на «чорного лебедя», напролом: що робити з екіпажем «Променя», як вивести його з-під Славікового впливу. Читав книжки, дратувався й нічого не розумів, заснув носом у томик Сартра…

І прокинувся, ніби його вперіщили по потилиці.

— Хто тут?

Ванна джакузі кипіла бульбашками, мов пекельний казан. Усередині нікого не було. Денис ступав по доріжці, по траві, по плитці…

Освітлений басейн був яскраво-блакитний, як полудневе небо. У самому його центрі лицем униз лежало людське тіло — темна шкіра, червоні плавки. Під Денисовими ногами захрумтіли уламки скла…

Він стрибнув, як був, в одязі й кросівках. Підхопив тіло у воді й потяг на мілку частину басейну. Тут звалив на плече. Славік був дуже важкий, у Дениса підгиналися коліна. Він перевалив нерухоме тіло на край басейну. Напівзаплющені очі, сіре обличчя: Славік був мертвий.

Денис закричав. Кулаком ударив по лицю мерзотника, що провалив усе, що занапастив усіх. Експеримент закінчено. Промінь не допустить до впливу трьох учасників за відсутності четвертого.

Біль у руці вернув Дениса до тями. Надриваючись, він перекинув потопельника через коліно, лицем униз, дотягся до мокрого роззявленого рота й, здригаючись од огиди, намацав корінь язика.

Мить здавалося, що все, можна не турбуватися, цей мрець не оживе. Але через секунду Славік сіпнувся, забився й вивергнув з себе воду, воду, воду, залишки піци. Денис відсмикнув забруднену руку, готовий відрубати її — або вимити негайно. Славік закашлявся, захрипів, Денисові здалося, що зараз він упаде мертвий і вже ніколи не встане…

Славік дихав.

Телефон, побувавши в басейні, продовжував працювати. Чудовий пристрій. Не б’ється, не тоне.

Еллі примчала через хвилину, в піжамі і в кросівках. Денис за цей час застосував на практиці все, що знав про першу допомогу після потоплення. Знав і вмів він чимало, але якби Славік провів у басейні хоч на півхвилини довше, всі навички пішли б котові під хвіст. Денис устиг вчасно: тепер Славік сидів самостійно й сопів, тримаючись за голову. На його кучерявій маківці була розсічена шкіра. Відкашлявшись, відплювавшись, він повторював тільки один вигук: