Марина Дяченко - Промінь

Тепер її світ поліпшився й повернув гармонію. Є Старт, є Прибуття, і є політ. Є рух, є надія. Там, куди вони летять, початок і кінець подорожі поєднаються в одній точці, і більше не буде мертвих, а тільки живі.

— Доброго ранку, учасники експерименту. Вітаю: сьогодні п’ятнадцятий день нашої програми. Населення на кораблі — п’ятсот шість осіб. Щастя 37 %, Цивілізованість 57 %, Осмисленість — 87 %.

— Ти втратив відсоток осмисленості на своєму впливі, — жовчно зауважив Славік. — Пошукай у кишенях, може, десь завалявся.

Денис не піднімав очей від свого телефону: позиції в рейтингу не змінилися.

— Моя черга, — сказала Еллі. — Я беру хід.

— Ні, я беру хід, — Славік покосився на Дениса. — Голосуйте.

— Я за Славіка, — Марго безтурботно всміхалася. — А ти, Денисе?

Він мовчав секунд тридцять. Усе має свою ціну.

— Я за Славіка.

Еллі підстрибнула на стільці:

— Що?! Сцикун!

Славік усміхнувся:

— Ти й справді не дурень… Промінь, диктую умову: з моменту, коли населення перевищило п’ятсот осіб, баланс виробництва й споживання порушено. Корабель не справляється. Хай вони заощаджують продукти, електрику, повітря…

— Вплив прийнято, — після паузи відгукнувся Промінь. — Здійснюю.

— Ти боягуз, — сказала Еллі. — Думаєш, він тебе вибере після фіналу? Надійся далі. У тебе був шанс.

— Еллі, у мене є шанс. І є план. Якщо ти зараз почнеш ламати йому стратегію — усе зіпсуєш. Треба дочекатися, поки прилетить «чорний лебідь».

— Що?!

— Той, хто грає проти нас… або ті, що грають. Вони ходили двічі, обов’язково походять утретє. А коли Славік облажається…

— Ти вже облажався! — викрикнула вона. — Бла-бла-бла… Усе з тобою ясно.

І, вже йдучи, вона вирішила його «добити»:

— Ти ніколи не вернешся додому. Забудь, ти не впорався. Твій опікун навіки — дядько Роберт.

— Я тебе знайду і вб’ю, чуєш, Промінь?!

Ліза сповільнила крок. У навчальній кімнаті хтось був, хтось залишився після занять і тестування, і це не був дорослий. І він плакав.

— Я знайду, де ти ховаєшся. Я тобі помщуся, ти злий, бридкий… несправедливий…

Ліза безшумно вернулася в коридор, відійшла на кілька кроків і збила на підлогу бляшану статуетку, яку торік спаяв Адам власними руками. Статуетці було байдуже — вона падала багато разів, з пречудовим гуркотом.

Ліза поставила статуетку на місце. Зайшла в навчальну кімнату. Сезар устиг схопитися з підлоги й витерти сльози, але це й усе, що він устиг.

— У тебе щось болить? Ти вдарився?

Сезар похмуро похитав головою.

— Тоді чого ти розклеївся? — вона підійшла й звично опустилася на одне коліно, так, щоб очі виявилися на одному рівні з очима невеликої п’ятирічної дитини.

— Що сталося, Сезаре?

— Промінь мене не любить.

— Чого ти так вирішив?!

— У нас були тести. Мішель у першій групі, вона впоралася. А в мене — недостатній… інтелектуальний… розвиток.

І він заридав, не стримуючись, у нього не лишилося сили, щоб витримати це горе.

— Усі іноді помиляються, — вона говорила впевнено й м’яко. — Потім виправляють помилки. Так усі люди дорослішають! Ти заново напишеш тест…

— Сказали, тільки через рік. Сказали, ми з Мішель будемо вчитися в різних класах… Вона розумна, а я дурний. Чому Промінь так зробив?!

— Промінь не міг цього зробити, він тільки штучний інтелект, він…

— Так, це він! Промінь скрізь, з усіма говорить… Гасить світло, вмикає повітря… Це він зробив так, що я дурень і погано пишу тести!

Ліза обняла дитину, притулила плечі, що стрясалися від сліз, до себе:

— Ні, ти не дурень. Ти молодець. Тест — це тільки маленька сходинка, наступного разу ти її переступиш, а поки що — подивись навколо, скільки всього є гарного. Ви з Мішель будете в різних групах, ну то й добре: у неї будуть свої друзі, а в тебе свої, ви їх перезнайомите, буде багато друзів! Це ж чудово!

Вона заколисувала, присипляла, згадувала Маріїні руки на своїх плечах. То була велика жінка, видатна. Якби їй запропонували «конкуренцію» як основний виховний принцип — що б вона зробила на Лізиному місці?

— Кванти, ми робимо помилку. Ми повинні ростити наших дітей, як батьки ростили нас. Як рівних.

— Не дуже їм це вдалося, — зронив хтось із задніх рядів.

— Лізо, подивися навколо, — Софі провела рукою, наче екскурсовод. — Ти нічого не помічаєш?

Тьмяне світло. Вентиляція на мінімумі, повітря застоялося й місцями смердить. Відключено половину роботів-прибиральників, у коридорах пил і запустіння. Не працює три рекреаційки з чотирьох. Дорослим не дають фруктів — тільки дітям, раз на день, по скибочці або ягоді.