Марина Дяченко - Промінь

— Промінь, — буденно сказав Славік. — Ми готові до впливу.

Адам голенький бігав уздовж лінії прибою і випромінював чисте щастя. Ліза ловила себе на заздрості: здається, вона така щаслива не бувала ніколи. Навіть у два роки.

Хлопчик був такий схожий на Роджера, що Ліза якось, потай від усіх, віднесла чорне пасмо кучерявого волосся на аналіз у лабораторію, і одержала висновок від «Променя»: батьківство Роджера виключене. Але звідки така подібність?!

Збоку на білому піску дибали нові люди — хто міг уже дибати; сиділи й рилися в піску ті, хто ще не встав на ноги. Ван і Микита, як два пастухи, курсували всередині череди: піднімали тих, хто впав; утішали тих, хто ридав; припиняли спроби наїстися піску — неквапливо, спокійно й природно, тому що нормальний людський досвід народжується з падінь на дупу й піску на зубах, і зайва опіка тут недоречна.

— Лізо, — сказав Адам, — ходімо в океан, візьмемо дошку!

— А хто не тренувався на березі? Хто не вміє правильно вставати на борді?

— Я вмію! І я не хочу на березі… Я хочу у хвилях, розумієш?

Розумію, сумно подумала Ліза. Я повторюю слова мого батька, ти повторюєш мої слова. Коли тобі буде десять років, ти зламаєш свою дошку й навідріз відмовишся йти в океан. А після моєї смерті ти прийдеш сюди знову, і…

Після моєї смерті йому буде не до того, урвала вона себе. Він зійде з «Променя» на Нову Землю… добре, просто на Землю. Босоніж, як на старих картинках. Тоді людям доведеться будувати перші поселення, очищати поля й приручати тварин, і жоден ледар не прийде до рукотворного океану, щоб просто покататися на дошці.

Там буде справжній океан, подумки поправила себе Ліза. І справжнє сонце над хвилями, над піною, над усією цією міццю, і якось корабель вийде з порту, заздалегідь проклавши маршрут. На старій пристані люди скажуть, що корабля більше немає — але він існує, він іде по океану, несе себе в просторі і в майбутньому.

— Усе, що було, не може перестати, — сказала вона вголос. — Усе, що виникає, уже колись було…

— Лізо-о! — Адам почав було канючити, але величезна чайка опустилася за три кроки від нього, і хлопчик не втримався від спокуси — стрибнути, майже наздогнати, почути ляскіт крил і незадоволені крики…

Вона побачила Іллю, коли той був уже за десяток кроків — зосереджений. Похмурий. Від його юнацької округлості не лишилося й сліду, останнім часом він висох, щоки втяглися, лоб помітно полисів.

— Лізо, я намагався з тобою зв’язатися. Ти не відповідала.

— Щось сталося?

— Як завжди, — він болісно посміхнувся. — Я вічно приношу погані новини.

— Кванти, у нас проблема. Через пошкодження пам’яті під час Аварії Промінь утратив частину інформації, і, можливо, продовжує втрачати. Не все так погано, але Промінь, найімовірніше, втратив проекти першого наземного поселення. Ми летимо на порожнє місце.

Їх зібралося в амфітеатрі лише близько сотні: інші були зайняті з дітьми, і брали участь у раді дистанційно. Йоко сиділа в першому ряді, її живіт випирав під блузкою: вона зглянулася на Адамове благання подарувати йому братика або сестричку. Тривожна новина була зараз особливо невчасна. У залі стояла тиша: кванти намагалися оцінити масштаб катастрофи.

Ліза перевела дух:

— За той час, що залишився на політ, ми повинні спроектувати все заново. Я пропоную провести загальний тест для квантів, щоб розуміти, хто й чим займатиметься в найближчі роки. Усі, хто має інженерну, архітектурну, будівельну освіту, можуть зареєструватися на загальному форумі й обговорити план роботи. Це будинок, де житимуть наші діти, це вода, тепло й безпека на поверхні Нової Землі. Ми впоралися з Аварією… упораємося і з цим.

— Можна конкретніше? — подав голос Сашко-другий. — Що значить — «найімовірніше втратив»? Щось залишилося чи ні?

— Збереглися програми для промислових 3-D принтерів, отже, будуть інструменти для наших дітей. Збереглася інформація про клімат, атмосферу, рельєф, який їх там чекає.

— Нас там чекає, — тихо сказала Йоко.

Ліза, подумавши, кивнула:

— Твоя правда… Нас там чекає. Працюймо, кванти.

— Не рахується! — вигукнула Еллі. — Це Денисова ідея, тільки він улаштував їм велику катастрофу, а ти — маленьку. Подумаєш, файли пропали в комп’ютері! І як це позначиться на їхньому сенсі життя?! От, уже сорок чотири! Униз пішов!

— Це не просто інша ідея, — Славік закинув ногу на ногу, покачав яскраво-червоним кедом. — Це стратегія, яка запрацює не сьогодні… Хід за ходом. Крок за кроком, до мети. Ні ти, ні Денис так не вмієте.