Марина Дяченко - Промінь

Тут, на березі океану, пісок, можливо, ще зберігав відбитки Маріїних ніг, однак гостроверхі замки давно розсипалися. Перекидалися хвилі, вдалині маячили пелікани. Ліза сиділа на піску, схрестивши ноги, дивлячись на лінію обрію.

Діти, наймолодші на кораблі, п’ятеро, гралися під шум прибою, рили колодязі, які повільно заповнювалися водою. Діти з’єднували їх норами у товщі піску — виходили мости. Малі не встигли подорослішати, промінчикам років по одинадцять, а одному, пізньому, дев’ять. Ліза забирала їх у рекреаційку, щоб вони слухали прибій, а не зітхання, схлипи, приглушені ридання й лайку — все те, чим тепер повнився житловий відсік. Раніше на березі Ліза згадувала батька. Тепер згадувала Марію, і нічого не могла з цим…

Згасло сонце. Зник обрій. Діти злякано підхопилися, упустивши лопати. Над головою стало видно металевий купол, що транслював «небо», відкрилася машинерія рекреаційки: острівець піску, на ньому дошки для серфінгу, замість океану — резервуар з водою. Хвилі повільно спадали — вирубалися механізми. Вимкнувся прибій.

— Додому, швидко!

Вона схопила двох найдрібніших за ручки й потягла до виходу, двері розчинилися їм назустріч.

— Промінь! Що cталося?

У тамбурі моргнуло світло. Пішла довга моторошна пауза.

— Технічний збій, — повільно, не своїм звичним голосом сказав корабель. — Увага. Потрібне втручання оператора. Потрібне негайне втручання оператора.

— Кого?!

Сіпнулися і з дивним скрипом зачинилися двері в колишній рекреаційний простір.

У дитинстві їй подобалося уявляти, що Промінь — маленький чоловічок, який живе у вентиляційних шахтах і не показується людям на очі, а тільки розмовляє з ними. Вона вигадувала казки, які видавала одноліткам за правду: нібито якось вона бачила Променя, низенького, худенького, в зеленому комбінезоні і в смугастому ковпаку, з круглим добрим обличчям. Він прошмигнув у віддушину й звідти погрозив Лізі пальцем, забороняючи розповідати кому-небудь про цю зустріч, але Ліза все одно розповідала, щоправда, під великим секретом. Вона клялася, мовляв, якщо постукати по виведеній зі стіни трубі водогону, то Промінь відповість умовним стукотом, треба тільки притулитися вухом і уважно слухати. А якщо залишити на тарілці біля ліжка шматочок ласощів — уранці їжа зникне, бо Промінь теж любить смачненьке.

І діти стукали по трубах, і залишали біля ліжка на ніч малину або полуничку, найсмачніше, що в них було. Скоро знайшлися ті, хто чув стукіт у відповідь. Інші розповідали, округлюючи очі, що вранці тарілка біля ліжка була порожня: Промінь прийняв гостинця.

Деякі її товариші ображалися, обзивали Лізу брехухою, знайшлися навіть такі, які наскаржилися Марії. Марія, уважно вислухавши, пояснила різницю між неправдою й казкою, і попросила Лізу записувати свої історії: вони, мовляв, виявляться дуже цінними для її дітей.

Ліза тоді зовсім не хотіла думати ні про яких своїх дітей, сама думка про це була огидна. Вона не записала ні рядка, але казки продовжували жити: їх передавали молодшим братам і сестрам. У нових варіантах Промінь творив, що хотів — він міг, наприклад, вийти зі стіни й насцяти в постіль неслухняному промінчику; Ліза лускала зо сміху, слухаючи ці перекази.

Промінь був частиною їхнього життя з самого малку. Як верх і низ, тепло й холод, світло й темрява. Світ, у якому Промінь затинається, тягне слова й просить про допомогу, був світом, де вода тече вгору.

Тільки тепер, а не в День Старту після свого вісімнадцятиліття, вона по-справжньому стала дорослою.

Вони зібралися в амфітеатрі — усі кванти, й підлітки, і навіть діти, усі, як на Дні Старту, тільки без музики. Порожні місця в залі все одно залишалися, і їхня кількість лякала. Сто тридцять людей покинули корабель за три роки. Тих, хто народився на «Промені», було тепер майже в чотири рази більше, ніж дорослих. Старші трималися разом, немовби розраховуючи на підтримку тільки свого покоління.

— Де ти бачила ручне керування?! — Андрій, вічний примиритель, що владнував конфлікти, розв’язував усі проблеми, тепер втратив самовладання — горлав, налившись бурячковою кров’ю, бризки зривалися з його рота, Ліза подумала, що мала б йому поспівчувати, але відчула тільки роздратування. — «Промінь» — річ у собі! Він сам знає, як розв’язати проблему! І він розв’яже! Це основа інструктажу, основа нашого світу!

— Промінь, — голосно запитала Ліза, — ти розв’яжеш проблему?