Марина Дяченко - Промінь

Усю стіну напроти займав екран. Андрій торкнувся монітора; виникло зображення. Фасеточне, як очі бабки: багато-багато екранів, і на кожному щось відбувається. Жінка й чоловік у ліжку. Двоє чоловіків і жінка. Голі підлітки обнімаються на краю басейну. Хлопчик і дівчинка цілуються в коридорі. Подружня пара злягається в душі. Мільйон картинок, неначе в кожній кімнаті «Променя» була встановлена невидима оку камера.

— Троль! Скотина, ти думаєш, це тобі так минеться?!

Тиша.

— Промінь! — Анітин голос скочив униз на октаву. — Як ти йому це дозволив?!

— Це відповідало його характеру, розважало й підтримувало. Інтереси квантів враховані.

— Враховані?!

— Тихо, — Андрій узяв її за руку. — Ми сюди прийшли не через це… Промінь! Відведи нас до Троля!

Загорілося світло в темній спальні напроти.

Сивий, бородатий, неможливо впізнати. Цій людині років сто, а не ледь-ледь п’ятдесят. Лежить на брудному ліжку, шкірить жовті зуби. Сміється. А був же ж гарний, мужній, чуттєвий… До нього тягло жінок, наче у вир. Блакитні очі, й усмішка, як сонячний удар. Наче позавчора.

— Генріх, — сказала Аніта. — Це ти запустив у нашу мережу відео з Максимом… для Лізи, і потім для Марії?

— Аніто, ти стала стара…

— На себе подивися.

— Не треба на мене дивитися… Нас нема, кванти. «Променя» немає. Ми живемо всередині голограми, розкішної, детальної… голограми. Наш космос — картинка… Ми самі — чиясь вигадка, іграшка, програма. Аніто, які цицьки були в тебе у двадцять п’ять років. Це єдина реальність… Решта — ілюзія.

— Це ти послав Марії відео з Максимом?!

Він усміхнувся востаннє. Послав їй повітряний поцілунок. І витягся, немовби заснув.

— Це був не мій батько. Там, на екрані. Я бачила не його.

Аніта обняла її за плечі:

— Спасибі, що ти… тепер це усвідомила. Я розумію, як тобі важко, але то був обман. У Троля стався нервовий розлад, Промінь не виявив його вчасно. Троль заразив нашу мережу інформаційними фантомами…

— Отже, ми не вернемося на Землю після смерті?

— Вибач. Ніхто не вертається на Землю. Ми — кванти одного Променя, перший міжзоряний екіпаж, ми летимо вперед і в майбутнє… Вибач, я завжди кажу в таких випадках: пафос оф. Важілець — униз. Сама себе осмикую, але знову виходить пафос… Людина не може жити заради зовнішнього заохочення, заради едемського саду. Людина сама влаштовує собі сенс. Це важко, але так є…

Ліза вирвалася з її рук:

— Ненавиджу Марію!

— Марія допомогла тобі, нам усім, навіть після смерті! Вона записала цю розмову, і… Лізо, вона хотіла, щоб ти взнала правду, бо вона тебе любила!

— Навіщо ж ви всі так брешете, — сказала Ліза після паузи. — Марія терпіти мене не могла. Їй було важливо відібрати в мене надію.

— Я розумію, ти зараз засмучена, — Аніта зусиллям волі зуміла вичавити усмішку, — але коли ти заспокоїшся… Побачиш навколо друзів, які дорослішали разом з тобою… які почувають те саме… Ми кванти одного Променя, ми разом, ми екіпаж…

— Брехня! Ми не екіпаж. Навіть не пасажири. Ми вантаж! Ми нікуди не летимо, ми замкнені в коробці з ватою! Ми спимо, все життя спимо! В анабіозі! Не в змозі керувати кораблем! Чому «Промінь» не випускає нас із житлового відсіку? Чому немає доступу ні до навігації, ні до енергетики, ні навіть в оранжерею?!

— Тому що навігація, енергетика, технічні завдання й деталі польоту — справа машини! Вона прекрасно дає з цим раду! А наша справа, твоя конкретно справа невдячної дівчинки — народити й виховати нових людей, які будуть…

— «Нести цивілізацію», так?

— Будь ласка, заради пам’яті Марії, не смійся!

— А мені смішно! Цивілізація людей, які нічого не вирішують у своїй долі, цивілізація меблів, пригвинчених до підлоги! Цивілізація силіконових подушок! Ви… знаєте, що? Ви продали ваших дітей. Усі ви!

— Що?!

— Продали! За ідею! За вашу ідею… не нашу. Заради своєї пречудесної цивілізації. Ви — кванти, герої людства, а ми — ваше знаряддя, витратний матеріал… раби вашого рішення. Ви зробили величний вибір, а нам усе життя вибирати між чаєм і соком. От і свобода.

Вона говорила тепер рівно й сухо. З холодною, дистильованою зневагою. Аніта раптом відчула себе дуже старою.

— Як тобі буде завгодно, — сказала після довгої паузи, і вийшла, не озираючись.

«Ви продали ваших дітей. За ідею».

Денис забув принести в кімнату пляшки з водою з буфету, спрага змусила його пити з-під крана, від чого застерігала мама ще змалку, в будь-якій країні. Утім, виявилося, що вода чиста і навіть смачна.