Марина Дяченко - Промінь

Вони викрутили його до упору. Відступили, обтрушуючи долоні, важко дихаючи: це не була спортивна вправа. Це була важка фізична робота, так само незвична для них, як пішохідні прогулянки для пелікана.

— Промінь! — покликала Ліза. — Тепер ти можеш відчинити?

Почувся звук-підтвердження, недоречний у цій ситуації. Кришка люка здригнулась, і почала від’їжджати назад, у коридор, і всі змогли оцінити товщину цього люка: метр тугоплавкого, жаростійкого сплаву. Люк був загнаний в отвір, як пробка, і тепер виповзав, немов під тиском. Що далі він просувався, то істеричніше вищав метал, то виразніший ставав різкий запах у повітрі. Ліза мимоволі відступила, і всі за нею.

Люк перестав рухатися.

— Промінь?!

Люк востаннє сіпнувся. Не з першої спроби ввійшов у залізний паз і з гуркотом відкотився вбік.

Люди стояли перед проймою в стіні, і попереду була чорна порожнеча.

Ліза йшла попереду. Так вийшло. За спиною відчувала мовчазну підтримку, але хтось перший, на півкроку попереду, мусив їх вести. Ліза готова була обмочитися з жаху, але йшла вперед, надіючись, що штани з непромокальної тканини в крайньому разі приховають її ганьбу.

Ліхтарям, які потрібні були для дитячих ігор і шкільних занять, нарешті знайшлось основне застосування. Не треба було вдавати, що ти в темній печері, і за рогом чекає чудовисько. Печера стала справжньою, а що було попереду, вона поки що намагалася не думати. Ану ж Промінь збожеволів після аварії, і ніякого центрального поста не існує?!

Ніде в житловому модулі не було таких коридорів — темних, брудних, без оздоблення, без освітлення. Це не був коридор, це був тунель для прокладки кабелів і труб, вони кріпилися вгорі й унизу, під ногами тяглася широка монорейка для вагонеток-ремонтників. Ліза йшла по металу, тьмяному, змащеному, то пориваючись бігти вперед, то завмираючи, боячись зробити крок. Виставляла вперед свій ліхтар…

Промінь, так говорив батько. Так говорили вони всі. Промінь крізь темряву — прекрасне видовище. Це хвиля й потік фотонів, квантів, це видовище й дія, це порив уперед…

— Дивіться, — сказала Ліза. — Там щось є.

— Промінь, можна ввімкнути світло?

Загорілися тьмяні вогні: аварійне освітлення.

Зал, розбитий на зони напівпрозорими перегородками. Крісла з підголівниками, екрани й пульти — з тисячами датчиків, маніпуляторів, вбудованих сенсорних плат: «Енергія», «Реактори», «Синтезатори», «Життєзабезпечення», «Навігація»…

— Нам казали, люди не можуть тут нічим керувати, — сказала Ліза зі злісним задоволенням. І обернулася, шукаючи Андріїв погляд. Він оглядав центральний пост з недовірою — і напівстертою образою на лиці.

— Нам теж так казали, — промимрила Аніта. — Напевно… сталася надто рідкісна… надзвичайна подія. Якщо Променю потрібні помічники для цього…

— Ми не чиїсь помічники, ми екіпаж, — відрізала Ліза. — Я капітан. Андрій — другий пілот. Роджер — керівник групи інженерів… Працюватимуть усі! Згадуйте, чого вас навчали!

Її ровесники перезирнулися.

— Логіки й математики, статистики, риторики…

— Педагогіки й футболу.

– Історії економіки…

— Та хоч би й футболу, все знадобиться, — Ліза і оком не кліпнула. — Збираємо всіх в аудиторіях. Ніхто не спить, ніхто не їсть. Формуємо робочі бригади: нехай інженери, механіки, програмісти набирають собі людей. Кожний одержує конкретне завдання. Ми повинні відновити по документах, як працює це… все, в чому причина аварії, і як її усунути!

— А мене вчили писати вірші, — хрипко сказав Сашко-другий.

— Оспіваєш наш подвиг у баладі, — відгукнулася Ліза. Здивувалася мовчанню навколо, оглянулася…

Вони всміхалися, вперше за багато днів. Вони сміялися!

Вони реготали посеред занедбаного центрального поста, який, судячи з неторкнутої обшивки крісел, ніхто ніколи не використовував. Не знаючи, скільки їм залишилося жити, вони іржали, мов коні, і незвичний звук метався між стінами, відлунюючи в коридорі-тунелі…

Півгодини після впливу ніхто ні про що не говорив. Денис пив каву, їв піцу, розігріту в мікрохвильовці. Решта сиділи, дивлячись у свої телефони: за минулу добу Славік, Еллі й Марго стали ближчі одне одному, а Денис опинився поза їхнім колом, осторонь.

Населення — 370. Рівень щастя — 10 %, але показник росте стабільно й упевнено. Цивілізованість — 73 %… Осмисленість — 96 %.

За півгодини на кораблі минув тиждень. Тепер у них стало виходити: загорілося світло там, де раніше блимала аварійка. Кухонні автомати замість липкого холодцю почали видавати нормальний хліб, очистилася вода, яку раніше неможливо було пити. Повернулися в меню супи, каші, овочі, м’ясо й риба. Причини аварії кванти дотепер не знайшли — просто тому, що Денис її ще не придумав.