Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Дірк подумав, чи не поїхати йому звідси й не залишити країну? У нього є паспорт? Ні. Вдома залишився. Паспорт був за дверима, які були за орлом, десь у якійсь шухляді або ж, імовірніше, загубився.

Він міг продати будинок. Кількість ріелтерів у цьому районі стрімко наближалася до кількості будинків. Один з них міг би прийти й розібратися з будинком. А Дірка цей будинок уже дістав своїми холодильниками, дикою фауною та непоправним внесенням адреси у списки розсилки American Express.

«А ще можна, — подумав він, злегка здригнувшись, — просто піти й дізнатися, що цьому орлові потрібно». Дійсно, що йому треба? Пацюка, напевно, або цуцика. А у Дірка вдома, наскільки він пам'ятав, були тільки рисові пластівці та старий кекс, а такими стравами цього володаря неба навряд чи спокусиш. Дірку здалося, що на кігтях птаха є свіжа запекла кров, але він упевнено наказав собі не верзти дурниць.

Йому доведеться просто піти й стати перед цією істотою; пояснити їй, що пацюки в нього скінчилися, а тоді чекати на наслідки.

Тихо, невимовно тихо він відчинив двері машини й вислизнув з неї, не підводячи голову. Він визирнув на птаха з-за капота автомобіля. Птах не ворухнувся. Тобто, він не залишив цей район. Він досі дивився навколо себе то туди, то сюди, напевно, знаходячись у стані бойової готовності. Дірк не знав, у якому далекому гнізді ця тварюка навчилася впізнавати скрип петель дверей «Ягуара», але цей звук безумовно привернув її увагу.

Дірк обережно крався, ховаючись за рядком автомобілів, які не дозволили йому припаркуватися прямо навпроти свого будинку. Через кілька секунд його від дивовижної істоти відділяв лише маленький синій «Рено».

Що далі?

Він міг просто встати й показати себе. Це все одно, що сказати: «Ось я, роби зі мною, що хочеш». І що б за цим не трапилося, «Рено», напевно, витримає.

Втім, завжди залишалася можливість, що орел зрадіє, побачивши його, що все його пікірування на Дірка було лише способом виразити дружню приязнь. Це, звісно, якщо це взагалі той самий орел. Втім, радше за все, це був той самий, бо на думку Дірка кількість золотистих орлів, що літали в Північному Лондоні, була досить обмеженою.

А може він умостився на його ґанку абсолютно випадково, просто вирішив трохи перевести подих перед тим, як знов носитися по небу, переслідуючи те, що зазвичай орли там переслідують?

Дірк зрозумів, що якими б не були причини дивної поведінки орла, зараз настав час просто ризикнути. Він зібрав свою волю в кулак, глибоку вдихнув і підвівся з-за «Рено», наче привид, що повстав з глибин.

Орел тієї миті дивився в інший бік і минула секунда або навіть більше, перш ніж він знову подивився вперед і побачив детектива, а тоді відразу голосно крякнув і відсахнувся на кілька сантиметрів, неабияк збентеживши цим Дірка. Потім птах кілька разів швидко кліпнув очима й набрав дивного зухвалого вигляду, про який Дірк не знав, що й думати.

Дірк зачекав секунду або дві, доки хвилювання минуло й ситуація знову стала стабільною, а потім обережно зробив крок, обходячи «Рено» спереду. Повітря стривожили кілька тихих, питальних, схожих на каркання звуків, а через секунду Дірк збагнув, що ці звуки видав він сам, тому змусив себе зупинитися. Він мав справу з орлом, а не з хвилястим папужкою.

І саме цієї миті він припустився помилки.

Забивши голову по самі вінця думками про орлів, про можливі наміри орлів і про численні відмінності, що мають бути між орлами та маленькими кошенятами, він недостатньо зосередився на своїх рухах, коли ступав з дороги на слизький від нещодавньої мжички тротуар. Рухаючи вперед ногою, що була ззаду, він зачепився за бампер авто, похитнувся, послизнувся, а потім зробив те, чого з незнайомим орлом не можна робити: розпростерши руки, полетів стрімголов на нього.

Реакція орла була миттєва.

Не вагаючись ані секунди, він спритно відскочив убік, звільнивши Діркові на ґанку місце для жорсткого приземлення. А потім подивився на нього зверху вниз із таким докором, від якого інша людина могла би здригнутися; якщо б подивилася вгору, звісно.

Дірк застогнав.

Він зазнав удару ребром сходинки по скроні, і як на його думку, цього вечора він міг би без цього обійтися. Кілька секунд він лежав і важко дихав, зрештою важко перевернувся, тримаючись однією рукою за потилицю, а іншою за ніс, а тоді боязко подивився на великого птаха, гірко міркуючи над тим, що йому за таких обставин робити.

Коли стало зрозуміло, що наразі орел йому нічим не загрожує, а лише дивиться на нього, глузливо кліпаючи очима, Дірк сів, а потім повільно підвівся на ноги й спробував стерти з плаща частину бруду. Понишпоривши в кишенях, він знайшов ключ і відпер дверний замок, який сидів у своєму місці дещо непевно. Дірк чекав, що орел робитиме далі.