Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Дірк почав відчувати дуже сильну втому від перебігу цього дня. Його глибоко турбувало відчуття насування великої катастрофи, але він досі не міг розібратися, на чому воно було засноване. Вжу-ух, бам! Що ж, він знав, що йому треба тепер зробити… Вжу-ух, бам!…тож немає жодного сенсу відкладати це.

Він тихо відсунув стіл від дверей. Вжу-у-ух… Він пригнувся й різко розчинив двері, вправно прослизнув під орлом, який промчав у передпокій і зіткнувся зі стіною. Дірк зачинив двері зсередини кухні, зняв зі спинки стільця плащ і підпер стільцем ручку дверей. Вжу-ух, бам! Шкода, заподіяна дверям з цього боку, була значною й разючою, і Дірк почав серйозно перейматися тим, яким було психічне здоров’я птаха, судячи з його поведінки, або ж яким психічне здоров’я птаха стане, якщо той найближчим часом не змінить свою поведінку. Вжу-ух… шкряб… Цієї миті така сама думка, напевно, спала й птахові, бо після короткої метушні, що супроводжувалася вереском і дряпанням дверей кігтями, настало сердите напружене мовчання, яке приблизно через хвилину почало лякати ще сильніше, ніж удари головою.

Діркові стало цікаво, що птах замислив.

Він наблизився до дверей і обережно й тихесенько трохи зсунув стілець так, щоб можна було глянути в замкову щілину. Він сів навпочіпки й визирнув. Спочатку йому здалося, що нічого не видно, що замкова щілина чимось затулена. Але раптові мерехтіння й блиск по інший бік щілини виявили жахливу правду: орел теж притулив око до замкової щілини й спостерігав за Дірком. Дірк від несподіванки мало не впав на спину, але втримався й швидко позадкував звідти, відчуваючи жах і огиду.

Це надзвичайно розумна поведінка, як для орла, хіба не так? Хіба не так? Як йому це з'ясувати? Дірк не міг згадати жодного орнітолога. Усі його довідники були в інших кімнатах будинку, а він сумнівався, що зможе безкарно скористатися тим самим фокусом, маючи справу з орлом, який знав про справжнє призначення замкової щілини.

Дірк підійшов до мийки і взяв там кілька паперових рушників. Згорнувши грудкою, він намочив їх під краном і приклав до скривавленого чола, яке вже непогано набрякло, а потім до носа, який досі болів і досі вражав своїм розміром. Може, цей орел був дуже делікатною натурою, і вигляд сильно забитого Діркового обличчя справив на нього настільки погане враження, що він збожеволів? Дірк зітхнув і сів.

Коли він спробував зателефонувати Кейт, замість неї слухавку взяв її автовідповідач. Дуже чемним голосом, який належав Кейт, апарат поставив Дірка до відома, що той може залишити своє повідомлення після гудка, але попередив, що вона їх майже ніколи не слухає, а тому краще поговорити з нею безпосередньо, а цього він зробити не може, бо її зараз немає вдома, тож краще йому трохи згодом спробувати ще раз.

«Дуже дякую», — подумав він, коли клав слухавку.

Він зрозумів, що правда була така: він весь день намагався відкласти відкривання конверта тому, що боявся того, що може знайти в ньому. Його лякала не сама ідея, хоча продаж чоловіком своєї душі зеленоокому чоловікові з косою (а всі обставини вказували саме на це) — це дійсно страшно. Але ще його надзвичайно гнітило те, що цей чоловік продав свою душу зеленоокому чоловікові з косою в обмін на долю від гонорару за успішну платівку.

Бо на перший погляд усе відбулося саме так. Чи ні?

Дірк взяв інший конверт — той, що чекав на нього на килимку біля дверей, доставлений кур'єром з великої лондонської книгарні, в якій Дірк мав обліковий запис. Він вийняв його вміст, що складався з примірника нот «Гарячої картоплини», написаної Коліном Пейнтоном, Філом Малвіллом і Джефом Енсті. Слова пісні були досить прості. Вони забезпечували ритм і просте відчуття загрози й брутальної веселості, що були властиві минулому літу. Слова були такі:

Гаряча Картоплина,

Не бери її, не бери, не бери, не бери.

Мерщій передай, передай, передай.

Щоб не спійматись, спійматись, спійматись.

Віддай кому-небудь. Кому? Будь-кому.

Коли настане час, краще її не мати.

Кажу, коли настане час, краще її не мати.

Це Гаряча Картоплина.

І так далі. Два члени гурту кидали один одному ці повторювані фрази, драм-машина гамселила дедалі сильніше, і на все це був відео-кліп із танцями.

І це й усе, що мало бути? Теж мені! Гарний будинок на Лаптон-Стріт з покритою поліуретаном підлогою й зіпсованим шлюбом? Це ж треба, як усе змінилося з великих часів Фауста й Мефістофеля, коли чоловік за ціну своєї душі міг отримати все знання Всесвіту, досягти всіх своїх амбіцій і отримати всі насолоди для плоті. А тепер можна було сподіватися лише на гонорар за кілька платівок, кілька модних меблів, дрібничку-прикрасу для стіни у ванній кімнаті, а потім вжик — і голови немає.